Нас було двадцять п’ять, інколи тридцять осіб, у Монреаль ми діставалися із Фанвуда, Монпельє, Спрінгфілда, Ґелфа, збирались у невеличкій трикімнатній квартирі впродовж різдвяної відпустки. Якщо хтось хотів таки поспати, він мав лягати у ванній. Інакше ми всі лежали покотом. Хоч-не-хоч, розмови, сміх і пересварки тривали всю ніч. Кожен дарунок, яким ми обмінювалися, був справді дарунком, бо був значимим. Фактично кожен дарунок був справді дарунком, бо передусім походив головним чином із пожертви і був відповіддю на якусь потребу, бажання чи мрію. Ми всі добре знали, про що мріяли наші близькі, цілісінькими ночами лежали, тісно притиснувшись один до одного. У той час ми мали однакові мрії. Тривалий час ми були змушені мати однакові мрії, мрії про американську мрію.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять, тітка Шість, яка на той час працювала на заводі по переробці курчат, подарувала мені квадратну алюмінієву банку чаю, прикрашену малюнками китайських фей, вишняками й червоно-золотистими й чорними хмарами. Тітка Шість узяла десять складених удвоє клаптиків паперу і вклала в чай ремесло, професію і мрію, яку вона мала для мене: журналіст, червонодеревник, дипломат, адвокат, модний художник-мультиплікатор, стюардеса, письменниця, політик. Завдяки цьому подарунку я дізналася, що існують інші, окрім медицини, професії, що мені дозволяється мріяти про власну мрію.
Проте, американська мрія не покидає нас навіть після її досягнення, як той живець чи наріст. Коли я вперше — високі підбори, спідниця-олівець і течка для паперів — прийшла у в’єтнамський ресторан-школу для знедолених дітей у Ханої, молодий офіціант мого столу ніяк не міг втямити, чому я розмовляю з ним по-в’єтнамськи. Спершу я подумала, що він не вловлює мій південний акцент. Та під кінець трапези він щиросердно пояснив, що я затовста, щоб бути в’єтнамкою.
Я переклала його зауваження своїм патронам, які досі з цього сміються. Пізніше я зрозуміла, що він мав на увазі не мої сорок п’ять кілограмів, а ту американську мрію, яка зробила мене неповороткою, відгодувала, обтяжила. Ця американська мрія надала моєму голосові впевненості, рухам — рішучості, бажанням — точності, ході — швидкості, а погляду — сили. Завдяки американській мрії я вірю, що можу мати геть усе, можу їхати в авто з шофером і водночас вимірювати вагу гарбузів, що їх на заіржавілому велосипеді везе жінка, якій піт заливає очі; можу танцювати в такому самому ритмі, що й дівчата, які вихитують стегнами в барі, щоб задурманити чоловіків, чиї гаманці набиті американськими доларами; можу жити на своїй великій віллі людини, яка працює за кордоном, і проводжати босоногих дітей до самісінької школи, яка розміщена просто на тротуарі, на перехресті двох вулиць.
Але той юний офіціант нагадав мені, що я не можу мати геть усе, що вже не маю права заявляти, що я в’єтнамка, бо втратила їхню вразливість, їхню невпевненість, їхні страхи. Він мав рацію, коли мене осмикнув.
У той самий період мій патрон вирізав із монреальської газети статтю, в якій згадувалося, що «квебекська нація» була кавказькою, через що мої вузькі очі автоматично відносили мене в окрему категорію, навіть якщо Квебек і дав мені американську мрію, навіть якщо він і виколисував мене впродовж тридцяти років. Тож кого любити? Нікого чи кожного? Я вибрала любов до всіх, ні до кого не належачи. І вирішила любити пана з Сен-Фелісьєна, який по-англійськи попросив із ним потанцювати: «Follow the guy»[6], — сказав він мені. Люблю також рикшу з Дананга, який поцікавився, скільки мені платять за ескорт мого «білого» чоловіка. А ще я частенько згадую продавчиню тофу по п’ять сотень за шматочок, яка, сидячи на землі в якомусь закутку ханойського ринку, розповідала сусідкам, що я — японка й успішно вивчаю в’єтнамську.
Вона мала рацію. Мені довелося по-новому вивчати рідну мову, яку покинула надто рано. У будь-якому разі, я справді не опанувала її повністю, бо, коли народилася, країна була розділена надвоє. Я походжу зі Сходу, значить ніколи не чула, як розмовляють люди з Півночі, доки не повернулась у рідний край. Так само до об’єднання люди з Півночі ніколи не чули розмови людей зі Сходу. Як і в Канаді, В’єтнам також має свої дві самотності. Мова північних в’єтнамців розвивалася згідно з суспільно-політичною й економічною ситуацією моменту, створюючи слова, щоб описати, як за допомогою встановленого на даху кулемета збити літак, а за допомогою солей глутамату прискорити згортання крові, як виявити сховища, коли починають вити сирени. упродовж цього часу південна мова створила слова, щоб передати відчуття бульбашок кока-коли на язиці, терміни, щоб назвати шпигунів, повстанців, прихильників комуністів на південних вулицях, імена, щоб означити дітей, які народились у чортові ночі GI[7].
7
Government issue