Саме завдяки GI дядько Шість зміг заплатити за перевезення себе, дружини, тітки Шість і їхньої зовсім крихітної донечки на тому самому кораблі, якими прямували й ми. Батьки цього дядька розбагатіли завдяки льодові. Американські солдати купували його цілими блоками метр завдовжки і двадцять сантиметрів завтовшки і завширшки, які клали під ліжко. Вони потребували трішки прохолоди після того, як тижнями пітніли зі страху у в’єтнамських джунглях. Хотіли, щоб люди їх потішили, проте не бажали відчувати жар ні власних тіл, ні найнятих на певний час жінок. Прагнули відчути свіжий потік повітря з Вермонту чи Монтани. Потребували опинитись у свіжості, щоб бодай на мить відкинути підозру, що кожне дитя, яке торкнулося волосинок на руці, ховає в руці гранату. Потребували холоду, щоб не піддатися всім тим пухким губам, які бурмотіли фальшиві слова кохання в самісіньке вухо, щоб вигнати відтіля крики товаришів з понівеченим тілом. Потребували бути холодними, щоб покинути жінок, які носили їхню дитину, і ніколи сюди не повернутися, так і не назвавши свого прізвища.
Більшість дітей GI стали сиротами й безпритульними і зазнавали огуди через професію як матері, так і батька. Вони були прихованим обличчям війни. Минуло тридцять років після від’їзду останнього GI, Сполучені Штати Америки повернулись у В’єтнам замість своїх солдатів, щоб забрати цих поранених дітей. Вони надали їм зовсім нової ідентичності, намагаючися зітерти ту, яка їх опорочила. Чимала кількість тих дітей уперше має адресу, помешкання, повноцінне життя. Утім, дехто виявився нездатним дати раду такому багатству.
Одного дня, як перекладач для нью-йоркської поліції, я мала зустріч із дівчиною, яка колись належала до таких дітей, а нині стала дорослою. Вона була мотною і вешталася вулицями Бронкса. На Мангеттен дісталась автобусом, однак назвати місце, з якого він приїхав, не могла. Сподівалася, що автобус привезе її до звичного ліжка з картонної коробки, що стоїть якраз перед поштою в Сайгоні. Дівчина наполягала на тому, що вона в’єтнамка. Навіть якщо в неї шкіра кольору кави з молоком, густе кучеряве волосся, африканська кров й глибокі шрами, вона в’єтнамка, тільки в’єтнамка, повторювала вона без упину. І благала мене перекласти поліцейському її бажання повернутися в рідні джунглі. Але поліцейський міг відпустити її тільки в джунглі Бронкса. Якби я могла, то попросила б пригорнутися до мене. Якби могла, зітерла б усі сліди від нечистих рук на її тілі. Однак, ми були ровесницями. Ні, я не маю права казати, що мені було стільки років, як і їй: її вік вимірювався кількістю зірок, які вона бачила під час ударів, а не роками, місяцями, днями.
Час від часу спогад про ту дівчину не дає мені спокою ще й тепер. Я запитую себе, чи були в неї шанси вижити в Нью-Йорку. Чи вона досі ще там. Чи поліцейський думає про неї так само часто, як і я. Можливо, мій дядько Шість, який став доктором статистики в Прінстоні, зміг би вирахувати число ризиків і перепон, які їй довелося пережити.
Я досить часто прошу дядечка порахувати, навіть якщо він ніколи не рахував, ні кілометрів, які йому довелося подолати впродовж літа, щоранку ведучи мене на урок англійської, ні кількості куплених для мене книжок, ні кількості мрій, які він для мене сконструював разом із дружиною. Я дозволяю собі багато чого в нього просити. Проте ніколи не зважилася просто сказати, чи він міг би визначити імовірність виживання пана Ан.
Пан Ан приїхав у Ґранбі тим самим автобусом, що й наша родина. І взимку, і влітку пан Ан сидів, підперши спиною стіну й поклавши ноги на перила балкона, з цигаркою в руці. Він був нашим сусідом на поверсі. Тривалий час я думала, що він німий. Якби зустріла його сьогодні, сказала б, що він аутист. Одного разу він послизнувся на ранковій росі і бабах — упав горілиць. БАБАХ! Він кілька разів прокричав «БАБАХ!» і розреготався. Я опустилася на коліна, щоб допомогти йому підвестися. Він обіперся на мене, тримаючись за руки, але не підводився. Він плакав. Ридма ридав. А тоді різко зупинився й повернув моє обличчя до неба. І запитав, який колір я бачу. Блакитний. Тоді підняв великий палець у повітря, а вказівний скерував на мій висок і перепитав, чи небо досі блакитне.