Зовсім недавно я побачила в Монреалі бабусю-в’єтнамку, яка запитала в свого однорічного онука: «Thuong Bà d dbu?». Не доберу, як перекласти цю фразу, в якій усього чотири слова, два з яких дієслова: «любити» й «носити». Буквально це означає: «Любити бабусю носити де?». Малюк рукою доторкнувся до голови. Я геть забула цей жест, який маленькою сама робила тисячу разів. Я забула, що любов іде від голови, не від серця. В усьому тілі важливою є лише голова. Дотик до голови в’єтнамець сприймає як образу, не лише для нього одного, а для всього генеалогічного дерева. Так соромливий восьмирічний в’єтнамець перетворився на розлюченого тигра, коли його квебекський товариш по команді погладив його по голові, вітаючи з першим пійманим м’ячем у футбольному матчі.
Якщо інколи знак приязні може бути сприйнятим за образу, можливо, жест любові не є універсальним: і його треба перекладати з мови на мову, а також вивчати. У в’єтнамській мові жест любові можна класифікувати й вирахувати завдяки специфічним словам: любити, бо до смаку (thích), любити, не будучи закоханим (thuong), любити закохано (yêu), любити до сп’яніння (mê), любити сліпо (mù quáng), любити із вдячності (tмnh nghїa). Отже, любити просто так, любити без голови — неможливо.
Мені пощастило: я навчилася насолоджуватися задоволенням класти голівку в ківшик долоні, а батькам пощастило мати змогу відчути любов моїх дітей, коли ті цілували їм волосся, спонтанно, без протоколу, коли їх лоскотали в ліжечку. Батькової голови я торкнулася лишень раз. Він наказав мені зіпертися на неї рукою, коли я переступала через поручні корабля.
Ми не знали, де опинилися. Ми вперше дісталися суходолу. І коли підходили до пляжу, до нас побіг чоловік-азіат у світло-блакитних шортах-боксерках. Він повторив в’єтнамською зійти на берег і знищити судно. Чи був він в’єтнамцем? Чи ж ми знову опинилися у відправній точці після чотириденного перебування в морі? Гадаю, ніхто про це не думав, бо всі пострибали у воду, немов розгорталося військо. У тому хаосі той чоловік зник назавжди. Навіть не знаю, чому я так чітко зберегла в пам’яті образ чоловіка, який біжить по воді, піднявши руки, стукаючи кулаком у порожнечу з криком про нагальну необхідність, що його вітер до нас не доніс. Цей образ я пригадую так само чітко й виразно, як і образ Бо Дерек, яка вибігає з води в купальнику тілесного кольору. Хоча того чоловіка я бачила лише якусь частку миті на відміну від афіші Бо Дерек, яка кілька місяців щодня потрапляла мені на очі.
Того чоловіка бачили всі, хто був на палубі. Але ніхто не наважиться цього стверджувати. Либонь, це був хтось із загиблих, який бачив, як місцева влада відштовхує кораблі назад у море. Можливо, це був фантом, якому доручили нас врятувати в обмін на доступ у рай. Можливо, це був малайзієць-шизофренік. Можливо, турист із «Club Med», якому заманулося розірвати монотонність своєї відпустки.
Він, очевидно, був туристом, бо ми зійшли на пляж поруч із «Club Med», що був під охороною через наявність черепах. Це фактично колишній пляж «Club Med», бо там досі існує їхній бар під навісом. Ми спали там щодня, замість задника на стіні бару мали прізвища в’єтнамців, що тут бували і вижили, як і ми. Якби ми затрималися ще на чверть години і не причалили одразу, наші ноги не стояли б так твердо у дрібненькому золотистому піску цього райського пляжу. Потоки сильного дощу, який почав падати щойно ми вийшли на суходіл, повністю зруйнували наше судно. Нас було більше двох сотень, ошелешені, ми мовчки дивилися на цей спектакль, очі заливав дощ. Дерев’яні дошки одна за одною виринали на гребенях хвиль, немов у номері синхронного плавання. Я певна, що цей спектакль на якусь мить зробив нас віруючими. Усіх, за винятком одного. Він пішов назад, щоб знайти золоті таали, які сховав на судні, у бочці з бензином. Та так і не повернувся. Можливо, таали потягнули його вниз або ж вони були заважкі, щоб їх нести. Або ж його поніс із собою потік, караючи за те, що він оглянувся назад. Або щоб нагадати нам, що ніколи не варто жалкувати за тим, що залишається позаду.