Спогадом про це пояснюється, очевидно, те, що, покидаючи будь-яке місце, я завжди маю лише одну валізу. Із собою беру лише книжки. Решті речей ніколи не вдається стати направду моїми. Я так само добре сплю у готельному ліжку, в кімнаті для друзів чи взагалі для гостей, як і у власному ліжку. Власне, я завжди з радістю переїжджаю, бо маю нагоду переполовинити своє майно, відмовитися від деяких предметів, щоб моя пам’ять стала справді вибірковою і могла пригадувати винятково образи, які зберігають осяйність, навіть коли очі заплющені. Волію згадувати про внутрішнє лоскотання, забуття, метання, вагання, переміни, упущення... Волію все це, бо тоді все можна моделювати залежно від барв часу, тимчасом як предмет залишається чимось незрушним, застиглим, громіздким.
Так само я люблю і чоловіків, бо не бажаю, щоб вони ставали моїми. Тож для них я одна з-поміж інших, яка не має жодного значення і ніби не існує. Я не потребую їхньої присутності, бо не відчуваю потреби у людях, які відсутні. Їх хтось та замінює або може замінити. Якщо їм і не з’являється заміна, мої почуття до них замінні. З огляду на це, я віддаю перевагу чоловікам одруженим, чиї руки прикрашає обідець. Я люблю ці руки на своєму тілі й на персах. Люблю, бо попри поєднання запахів, попри їхню спітнілу шкіру на моїй, попри можливе сп’яніння, ті помережені візерунками кільця тримають мене на відстані, збоку, в тіні.
Я забуваю подробиці своїх почуттів, які огортали мене при таких зустрічах. Однак, пригадую ефемерні жести, скажімо дотик Ґійомового пальця до мізинця лівої ноги, який малював на ньому «Ґ» свого імені; краплю поту, що впала з Михаїлового підборіддя на мій перший поперековий хребець; западинку, що лежить внизу грудини Сімона, якби я щось прошепотіла в заглибині pectus excavatum[9], мої слова резонували б до самого його серця, казав він.
Упродовж минулих років я зібрала помах вій одного, неслухняне пасмо іншого, уроки одних, мовчання багатьох, там півдня́, там якусь думку — і створила одного-єдиного коханця, бо нехтувала тим, щоб запам’ятовувати обличчя кожного. Разом ці чоловіки навчили мене закохуватися, бути закоханою, бажати стану закоханості. Однак, саме мої діти навчили мене, що значить дієслово «любити», дали йому означення. Якби я знала, що таке любити, я не мала б дітей, бо полюбивши, ти любиш назавжди, як дядина Два, дружина дядька Два, яка не може розлюбити свого сина-гравця, а він спалює статок родини, немов той піроман.
Маленькою я бачила, як дядина Два уклякала перед Буддою, перед Христом, перед своїм сином, благаючи не зникати з дому на кілька місяців і не повертатися після тривалої відсутності у супроводі чоловіків, які приставляють йому до горла ніж. Доки я не стала матір’ю, я не могла зрозуміти, як вона, ділова жінка з рвучкими рухами, пронизливим поглядом і дошкульним словом, могла вірити в усі ці історії й брехливі обіцянки сина-гравця. Коли я востаннє була в Сайгоні, дядина Два сказала, що в попередньому житті, напевно, чинила великі злочини, тож тепер, у цьому житті, їй доводиться постійно вірити в крутійство сина. Вона хоче припинити любити. Вона стомилася любити.
Оскільки я також стала мамою, я також їй збрехала і промовчала про ніч, коли її син узяв мою дитячу руку і вклав у неї свій член юнака, і ще про одну ніч, коли він прослизнув під сітку від комарів довкола ліжка тітоньки Сім, яка була недоумкуватою і безборонною. Я промовчала, щоб виснажена, старіюча дядина Два не померла через те, що любила.
Тітонька Сім була шостою дитиною бабусі по маминій лінії. Цифра «7» не принесла їй удачі, як мало би бути. Коли я була маленькою, тітонька Сім інколи чекала мене при вході з дерев’яною лопаточкою в руках, щоб з усіх сил бити по мені, виганяючи зі свого тіла накопичений жар. Їй завжди було жарко. Вона відчувала потребу закричати, кинутися на підлогу і, вдаряючи, зняти напруження. Щойно вона починала верещати, всі слуги збігалися з усього дому, кидаючи по дорозі відро з водою, ніж, казанок чи ганчірку, щоб її знерухомити. До цієї колотнечі домішувалися крики бабусі, мами, інших тіток, дітей і мої. Це був хоровий спів двадцяти голосів, що доходив до істерії і божевілля. Через якийсь час ми вже не знали, чому репетуємо, оскільки зчинена нами веремія давно заглушила вереск тітки Сім. Та кожен продовжував лементувати, користуючись нагодою, що так несподівано випала.