Інколи замість того, щоб чекати мене при вході, тітка Сім відмикала двері поцупленими у бабусі ключами. Відмикала і йшла геть, щоб, блукаючи вуличками, відчути свободу, бо там її вада непомітна, принаймні, нікому невідома. Дехто не зважав на її ваду і брав золоте кольє двадцяти чотирьох каратів в обмін на шматочок гуайяви або віддавався з нею сексу в обмін на лестощі. Дехто навіть сподівався, що вона завагітніє — і тоді дитину можна буде зробити об’єктом шантажу. На той час ми з тіткою перебували на одному рівні розумового розвитку і, як подружки, переповідали одна одній свої страхи. Ділилися своїми історіями. Сьогодні моя тітка з розумовою вадою вважає мене дорослою, відтак більше не розповідає ні про свої втечі, ні про давні вуличні пригоди.
Я також мріяла потрапити на вулицю і пограти в класики з сусідськими дітьми. Я так їм заздрила, дивлячися на них через наші заґратовані вікна чи з балконів. Будинок був обнесений бетонною стіною два метри заввишки із вмурованими шматочками скла зверху, щоб відбити бажання перелазити. З того місця, де я перебувала, було важко сказати, стіна височіла, щоб охороняти нас чи позбавити доступу до життя.
На вуличках роїлася дітвора, яка стрибала через мотузку, сплетену з сотень різнобарвних гумок. Лялька, яка вимовляла «I love you», не належала до моїх найулюбленіших. Моєю омріяною іграшкою був дерев’яний ослінчик із вбудованою шухлядкою, в яку вуличні торговці складали гроші, а ще дві корзини, які вони несли, підвішеними на кінцях довгої бамбукової палиці, що трималася в них на плечах. Вони продавали найрізноманітніші супи. Несли їх, крокуючи між двома тягарями: з одного боку — великий казанок із бульйоном і розжарене вугілля, щоб тримати його в теплі, з іншого — чашки, палички, вермішель і спеції. Інколи ще й прив’язане на спині маля. Кожна продавчиня рекламувала свій товар з особливою мелодією. Мій друг-француз прокидався о п’ятій ранку, щоб записати їхній спів. Він казав, що невдовзі ці звуки зникнуть із вулиць, що ці мандрівні торговці відмовляться від своїх корзин задля фабричних. Тож свято зберігав їхні голоси і час від часу просив їх перекласти, щоб записати залежно від категорії виконавців: продавчині супу і соєвих вершків, покупчині скла для переробки, точильники, масажисти для чоловіків, продавчині хліба... Над їхнім перекладом ми просиджували чи не весь день, починаючи опівдні. Завдяки цьому другові я дізналася, що музика народжується із голосу, ритму і серця кожної людини, що музичність цих незаписаних мелодій може припідняти запону туману, пройти крізь вікна й москітні сітки і лагідно, наче ранкова колискова, нас розбудити.
Другові доводилося прокидатися на світанку, адже супи продавалися вранці. Для кожного супу передбачалася окрема вермішель: кругленька до супу з яловичиною, маленька й пласка зі свининою й креветками, прозора з курятиною... У кожної жінки були свої спеціалізація і маршрут. Коли Марі-Франс, моя викладачка у Ґранбі, попросила мене описати свій сніданок, я відповіла: суп, вермішель, свинина. Вона перепитувала за різних обставин, імітуючи момент прокидання, протираючи очі й потягуючися. Моя відповідь звучала однаково, хіба що з незначною зміною, рисом замість вермішелі. Інші в’єтнамські діти описували сніданок майже так, як і я. Тоді вона подзвонила додому, щоб перевірити правдивість моїх слів у батьків. Ми поступово перестали їсти супи й рис на сніданок. Особисто я так і не знайшла їм замінника. Тож і снідаю лише час від часу.
Звичку снідати супом я відновила у В’єтнамі, коли була вагітною Паскалем. Мені не хотілося ні корнішонів, ні арахісового масла, вистачало чашки супу з вермішеллю, купленої на розі вулиці. Упродовж усієї моєї молодості бабуся забороняла їсти ті супи, бо чашки мили в малесенькому відерці води. Продавчині не могли носити на плечах ще й воду на додачу до бульйону й чашок. За нагоди вони просили в людей чистої води. Маленькою я часто чекала на них біля загорожі неподалік від кухонних дверей, тримаючи чисту воду напоготові. Свою ляльку з блакитними очима я охоче виміняла б на дерев’яний ослінчик. Таки треба було запропонувати їм цей обмін, бо тепер дерев’яні ослінчики замінено пластиковими, вони значно легші, вже без шухлядки, і нездатні фіксувати сліди втоми й виснаження, як це відбувалось у прожилках дерева. Продавчині вступили в сучасну еру, продовжуючи нести весь тягар коромисла на своїх плечах.