Відбиток мішечка з хлібом для сандвічів «Pom» з червоними й жовтими смужками на нашому першому тостері незмивний. Наші хрещені у Ґранбі вписали цей господарчий пристрій на початку списку першочергових покупок після нашого прибуття в нашу першу квартиру. Переїжджаючи з одного помешкання в інше, ми роками тягали тостер за собою, ніколи ним не скориставшись, адже снідаємо рисом, супом, тим, що залишилося звечора. Ми спокійно почали їсти рис «Кріспіс» без молока. Брати́ додали грінки й варення. Наймолодший брат снідає двома скибочками хліба для сандвічів з маслом і малиновим джемом; і так упродовж двадцяти років, без винятку, у Нью-Йорку він чи в Нью-Делі, у Москві чи Сайгоні. Його бонна-в’єтнамка пробувала змінити його звички, подаючи паруючі кульки з нерозсипчатого рису, вкриті свіжозмеленою стружкою кокосового горіха, підсмаженими зернятами кунжуту й потовченим у ступці арахісом, або шматок ще теплого багета з шинкою, присмаченого домашнім майонезом, печінковим паштетом, прикрашеного гілочкою коріандру... Тильним боком долоні він відсував її намагання і брався за свій хліб для сандвічів з морозилки. Коли я востаннє була в нього, знайшла у чорній шафі старий забруднений тостер. Це єдина дрібничка, яку він тягає за собою з країни в країну, немов би вона була точкою закорінення або спогадом про перше закорінення.
Свою точку закорінення я знайшла, коли поїхала зустрічати Ґійома у ханойський аеропорт. Там я розплакалася, вчувши від його футболки запах кондиціонера для білизни «Бунс». І два тижні спала, поклавши щось із Ґійомового одягу собі на подушку. Ґійом, зі свого боку, був засліплений пахощами джекфрута, рамбутана, кумквата, дуріана, карамболю, гірких гарбузів, польових (сухопутних) крабів, сухих креветок, лілій, лотосів, трав. Він неодноразово ходив на нічні ринки, де продавці обмінювалися кошиками овочів, фруктів і квітів, торгувались у гамірному і контрольованому, наче на підмостках Біржі, хаосі. На нічні базари я йшла разом із Ґійомом, накинувши щоразу на сорочку один із його светрів, бо виявила, що для мене оте «вдома» зводиться до цього звичайного, простого, банального запаху північно-американської буденності. У мене ніде не було цивільної адреси, жила я в квартирі, що належала ханойському офісу. Книжки мої тимчасово лежали у тітки Вісім, дипломи у батьків у Монреалі, фото у братів, зимові пальто у колишньої сусідки по квартирі. Я вперше констатувала, що «Бунс», запах «Бунса» викликає у мене ностальгію.
Упродовж перших років життя у Квебеку мій одяг тхнув сирістю і їжею, бо після прання його розвішували на мотузках, натягнутих між стінами наших спалень. Уночі, власне щоночі останнім образом для мене були барвисті ряднини, розвішані впоперек кімнати, наче тибетські молитовні прапори. Роками я вдихала пахощі пом’якшувача одягу своїх однокласників, які до мене доносив вітер. І з радістю принюхувалася до пакунків із вживаним одягом, який нам давали. Хотілося нюхати тільки його.
Ґійом поїхав, побувши у мене в Ханої два тижні. У нього не було нічого чистого з одягу, щоб мені залишити. Упродовж наступних місяців я час від часу отримувала поштою випраний і висушений з «Бунс» носовичок, герметично запакований у пластиковому мішечку. В останньому отриманому від нього пакетику лежав квиток на літак до Парижа. Там він призначив мені зустріч у парфумера. Хотів, щоб я відчула пахощі фіалки, ірису, блакитного кипариса, ванілі, любистку... й, зокрема, безсмертнику, про його запах Наполеон казав, що він може відчути рідний край, ще не ступивши ногою на його землю. Ґійом хотів, щоб я знайшла запах, який дасть мені мій край, мій Усесвіт.
Я ніколи не користувалась іншими парфумами, окрім тих, які на прохання Ґійома були створені для мене під час тієї подорожі в Париж. Вони замінили мені «Бунс», вони до мене озиваються й нагадують, що я існую. Одна з моїх сусідок по помешканню чимало років вивчала теологію, археологію й астрономію, намагаючися збагнути, хто нас створив, хто ми такі, навіщо існуємо. І щовечора поверталася додому не з відповідями, а з новими запитаннями. Мене завжди цікавило одне-єдине, воно стосувалося моменту, коли я можу померти. Я мала б вибрати ту мить ще до появи дітей, бо після цього опція «вмерти» пропала. Кислуватий запах їхнього нагрітого сонцем волосся, запах спітнілої вночі спинки, коли їх будить кошмар, запах пилу на їхніх долонях, коли вони виходять зі школи, змушував і змушує мене жити, чудуватися тіні від їхніх вій, розніжуватися від першої сніжинки, розчулюватися від сльозини на їхніх щоках. Діти дали мені виняткову силу подмухати на ранку й втамувати біль, розуміти невимовлені слова, володіти універсальною істиною, бути феєю. Феєю, залюбленою в їхні запахи.