У Ханої в мене була сусідка навпроти, яка щодня годинами молилася з самого світанку. Та на відміну від бабусі вікна її спальні з бамбукової дранки виходили просто на вулицю. Її мантра й регулярні, невпинні удари по дерев’яній колоді заполоняли весь квартал. Спершу я хотіла переїхати, подати скаргу чи навіть украсти й знищити її дзвінок. Та минуло кілька тижнів, і я перестала проклинати ту жінку, бо мене почав переслідувати образ бабусі.
У перші роки великих потрясінь бабуся інколи ховалась у храмах. Їй так хотілося там заховатися, що вона навіть погодилася поїхати туди з тіткою Сім. Їздити на мопеді тітка Сім не вміла, бо ніхто її не навчив, та й виходити з дому їй було заборонено. Однак опісля структурного перевороту як її життя, так і життя загалом, правила було переписано. Унаслідок руйнування родинного ядра моя розумово відстала тітка здобула певну свободу, водночас і нагоду подорослішати. Саме за таких обставин вона завела мопед, який тільки й залишився на подвір’ї. Бабуся вперше в житті осідлала такий засіб пересування. Тож тітка рушила і поїхала, вона їхала не змінюючи швидкості і навіть не зупиняючися на червоне світло. Пізніше вона мені зізналася, що перед кожним світлофором заплющувала очі. А бабуся, яка сиділа, тримаючися руками за доньчині плечі, молилася.
Мені хотілося, щоб тітка Сім розповіла про свої пологи у сестер. Не знаю, чи їй відомо, що прийомний син тітки Чотири — це насправді її син. Уже й не пригадую, як я про це дізналася. Можливо, тому що діти підслуховують через замкову шпарину, а дорослі цього не помічають. Чи й тому, що дорослі не завжди зважають на те, що поруч із ними діти. Батьки не мають потреби наглядати за дітьми, бо догляд за ними покладено на няню. Та інколи батьки забували, що нянями працювали молоді дівчата: у них, як у всіх, були бажання, вони любили, щоб на них задивився шофер чи їм усміхнувся кравець, любили на якусь мить замріяно завмирати, вдивляючись у дзеркало, стаючи частиною того, що в ньому відбивалося.
У мене завжди були няні, та інколи вони про мене забували. Жодна з них не збереглася в моїй пам’яті, навіть якщо незрідка, вмостившись у куточку, щоб мене не бачили, я роздивляюся їх на своїх дитячих фото.
Мій син Паскаль також не зберіг спогадів про свою няню Лек, вони зникли практично одразу, як ми поїхали з Бангкока і повернулися до Монреаля. Однак його няня-таїландка була з ним цілодобово, тиждень за тижнем — і так понад два роки, за винятком кількох днів відпустки час від часу. Лек полюбила Паскаля з першої миті. І не могла нахвалитися ним перед сусідами, немов би він був її сином, найгарнішим і найчудовішим. Лек любила його так, що я боялася, чи вона не забуде, що попереду неодмінно настане розлука, колись ми її покинемо, і, як не прикро, мій син, либонь, не збереже спогаду про неї.
Лек знала лише кілька слів англійською, а я таїландською, однак нам вдавалося довгенько теревенити про мешканців нашого багатоквартирного будинку. Найкінематографічнішим був образ сусіда з десятого поверху, тридцятирічного американця. Одного вечора він повернувся з роботи і побачив, що в квартирі повно пір’я і поролону. Його брюки були розрізані на дві частини по довжині, дивани розпорені, столи понівечені ножем, занавіски розірвані. Усе було порізано на шматочки його коханкою на місяць, якій він подякував після тримісячної служби. Йому не варто було довго з цим затягувати, бо в її голові день у день міцніло сподівання на велике кохання, хоча вона щоп’ятниці отримувала платню за те, що любила. Щоб уникнути аж такого розчарування, не варто, напевно, було запрошувати її щоразу до столу, де вона лише усміхалася, нічого не розуміючи, була декоративним елементом для вмеблювання столу, за яким поглинала вішісуаз[12], надто вже бажаючи салату з зеленої папаї, приправленого перцем чилі, який обпікає губи й запалює серце.
В іноземців, які в Азії купували любов поштучно, я частенько запитувала, чому після бурхливо проведеної ночі вони наполягають на тому, щоб їхні коханки — в’єтнамки чи таїландки — розділили з ними трапезу. Дівчата воліли б отримати вартість тих страв дзвінкою монетою, щоб купити пару взуття матері, замінити татові матрац чи послати молодшого брата на курси англійської. Навіщо неодмінно хотіти, щоб вони залишалися поруч, окрім як у ліжку, тоді як їхнього словникового запасу вистачало лише на розмови, які зазвичай ведуть за зачиненими дверима? Чоловіки відповіли, що я нічого не розумію. Дівчата їм потрібні зовсім з іншої причини. Своєю присутністю вони повертали їм молодість. Коли вони дивилися на дівчат, то самі себе бачили молодими, сповненими мрій і можливостей. Дівчата створювали в них ілюзію, що вони не змарнували свого життя, принаймні силу й бажання почати його знову. Без них вони відчували себе розчарованими й сумними. Їм було сумно від того, що мало любили самі та що їх теж любили не досить. Вони були розчарованими, бо гроші не принесли їм щастя, окрім як у цих країнах, де за п’ять доларів могли забезпечити собі годинку щастя чи бодай прив’язаності, товариства й уваги. За п’ять доларів вони мали невправно нафарбовану дівчину, яка приходила випити з ними кави чи пива, вона голосно реготала, коли, показуючи на гірчицю, по-в’єтнамськи казали «мочитися». Ці два слова відрізнялися лише незначним наголосом, для нетренованого вуха практично невловимим. Простий наголос для простої миті щастя.