Місто Ґранбі було теплим черевом, яке нас висиділо впродовж першого року нашого перебування в Канаді. Мешканці того міста виколисали нас одне за одним. Учні моєї початкової школи ставали в чергу, щоб запросити нас до себе на обід. Таким чином, кожен наш обід був розписаний між родинами, і ми щоразу поверталися до школи з порожнім животом, бо не вміли їсти розсипчастий рис виделкою. Ми не знали, як їм сказати, що ця їжа нам чужа, що їм не обов’язково оббігати ринки у пошуках пачки «Minute Rice». Ми не могли ні розмовляти з ними, ні слухати їх. Але в тому було основне. Була щедрість і вдячність у кожному зернятку рису, що залишилося на наших тарілках. Ще й сьогодні я питаю себе, чи слова не споганили б ті моменти вдячності. І чи інколи почуття не сприймаються краще в мовчанні, яке, скажімо, панувало між Клодеттою і паном Кьєтом. Перші моменти, коли вони були разом, минули без жодного слова, однак пан Кьєт, нічого не питаючи, погодився дати сина в руки Клодетті: це було маля, його дитя, яке він знайшов на пляжі, коли їхній човен занурився у надто пожадливу хвилю. Дружини він так і не знайшов, лише сина, який друге народження пережив уже без мами. Клодетта простягнула до них руки і залишила їх у себе на кілька днів, місяців, років.
Мені так само простягнула руки Жоанна. Вона мене любила, навіть коли я одягала плетену шапочку з логотипом Макдональдса, навіть якщо після уроків я потайки їздила у вантажівці з будкою разом із іншими в’єтнамцями працювати в полях Східних Кантонів. Жоанна хотіла, щоб наступного року я пішла разом із нею у середню приватну школу. Втім, вона знала, що під вечір у дворі тієї самої школи я чекала на вантажівку фермерів, щоб їхати працювати на чорно й заробити кілька доларів в обмін на мішки зібраної квасолі.
Жоанна також водила мене в кіно, навіть якщо я ходила в блузці, купленій на розпродажі за вісімдесят вісім центів, з дірочкою біля краю. Після перегляду фільму «Fame»[4] вона показала, як співати англійською головну пісню «I sing the body electric», хоча я не зрозуміла ні слів, ні її розмови з сестрою і батьками, сидячи біля їхнього домашнього вогнища. Саме вона допомагала мені підвестися, коли я падала, вперше ставши на ковзани, вона аплодувала й вигукувала моє ім’я, коли Серж, утричі вищий за мене товариш із класу, узяв мене на руки з футбольним м’ячем, щоб я забила гол.
Я себе запитую, чи не придумала собі таку подругу. У житті мені стрічалося багатьох людей, що вірять у Бога, але я вірю в ангелів. Жоанна якраз була одним із них. Вона належала до армії ангелів, які спустилися на парашутах у місто, щоб запропонувати шокове лікування. Біля наших дверей вони побували десятками, пропонуючи теплий одяг, іграшки, запрошення, мрії. Незрідка я відчувала, що ми не маємо досить простору, щоб прийняти все, що пропонувалося, щоб уловити всі усмішки, що нам призначалися. Як під кінець тижня відвідати зоопарк Ґранбі більше ніж двічі? Як оцінити проведені на природі вихідні? Як насолодитися омлетом із кленовим сиропом?
У мене є фото, де тато стоїть, обнявшись із нашими «хрещеними», родиною добровольців, які нам були призначені. Свої неділі вони присвячували тому, щоб повести нас на блошині ринки. І довго й голосно торгувались, аби ми могли купити матраци, посуд, ліжка, софи, загалом усе необхідне, маючи три сотні доларів урядової допомоги на вмеблювання нашого першого помешкання у Квебеку. Якось один із продавців подарував батькові червоний светр із високим коміром. Він гордо носив його щодня впродовж нашої першої квебекської весни. Сьогодні його широка посмішка на фото відвертає увагу від приталеного крою того жіночого светра. Інколи ліпше чогось та не знати.
Звісно, бували моменти, коли нам хотілося б знати більше. Наприклад, що наші старі матраци кишать блохами. Утім такі подробиці неважливі, адже на фото їх не видно. У будь-якому разі, ми вірили, що маємо імунітет від уколів, що жодна блоха не може прокусити нашу шкіру, яка під малазійським сонцем стала схожа на мідь. Тоді як холодні вітри й гарячі купелі очистили нас, зробивши укуси нестерпними, а розчесане свербіння кривавим.
Ті матраци ми викинули, не сказавши нашим хрещеним нічого. Нам не хотілось їх засмучувати, бо вони поділилися своїм серцем і часом. Ми цінували їхню щедрість, хоча й недостатньо: тоді ми ще не знали вартості часу, його справжньої цінності, його рідкісності.