Упродовж року Ґранбі був для нас земним раєм. Я не могла уявити кращого місця на світі, навіть якщо мухи заїдали нас там так само, як у таборі для біженців. Якось, щоб показати комах, тамтешній ботанік повів нас, маленьких, до боліт, де тисячами розмножувалися жаби. Він не знав, що всі ми місяцями жили поруч із мухами в таборі для біженців. Вони гронами висіли на гілках засохлого дерева біля відстійників поруч із нашою хижкою. Мухи сідали одна на одну довкола гілок, нагадуючи грона ягід на перцевому дереві чи смородину. Їх було так багато, вони були такими величезними, що їм не доводилося навіть літати, аби бути перед нашими очима, в нашому житті. Нам не треба було затихати, щоб їх почути, тоді як наш гід-ботанік говорив пошепки, щоб ми могли почути, як вони гудуть, і спробувати їх зрозуміти.
Мушиний спів я знаю напам’ять. Досить заплющити очі, і мухи знову гудуть, кружляючи довкола мене, бо під палючим малайзійським сонцем мені місяцями доводилося присідати навпочіпки десятьма сантиметрами вище величезного чана, доверху заповненого екскрементами. А опинившися за дверима однієї з шістнадцяти кабінок, ма́ла, не кліпаючи, дивитися на брунатний колір, що його годі й описати, боячися послизнутися і не втриматися на двох дошках щоразу, як туди заходила. Треба було втримати рівновагу і не знепритомніти, коли випорожнення, мої чи сусіда, здіймали бризки. У такі миті я тікала, слухаючи, як літають мухи. Одного разу я загубила капця, що застряв між обома дошками, коли я зашвидко смикнула ногу. Він пірнув у цю затірку, але не занурився. І плавав там, немов дрейфуючий човник.
Чимало днів я проходи́ла босоніж, чекаючи доки мама знайде для мене капчика-сироту якоїсь іншої дитини, яка також загубила свій. Я ступала просто по глиняній поверхні, на яку тижнем раніше повилазили черв’яки. Вони сотнями тисяч виповзали з відстійника після кожного великого дощу, немов за покликом месії. Вибиралися по схилу нашого пагорба і невтомно, не сповзаючи, сунули ним угору. Вони повзали під нашими ногами, звиваючись в однаковому ритмі і перетворюючи червону поверхню глиняної землі на білий ворушкий килим. Їх було так багато, що ми відмовлялися від участі у змаганнях, навіть не вступаючи в бій. Вони ставали непереможними, а ми вразливими. І не опиралися захопленню ними території доти, доки не закінчиться дощ, у той момент наставала їхня черга бути незахищеними.
Коли комуністи зайшли в Сайгон, наша родина поступилася їм половиною своєї власності, бо ми стали загроженими. Було зведено цегляну стіну, щоб позначити дві адреси: одну для нас, іншу — для поліцейського пункту нашого кварталу.
Роком пізніше представники нової комуністичної влади знову прийшли, щоб спорожнити нашу частину будинку, тож спорожнити й нас. Інспектори зайшли на наше подвір’я без попередження, без мандату, без причини. І наказали всім присутнім зібратись у вітальні. Батьків дома не було, тож інспектори чекали їх, примостившись на краєчки фотелів ар-деко, рівно тримаючи спину і ні разу не торкнувшися двох білих лляних обшитих тонким мереживом квадратиків, які прикрашали бильця. Першою за скляними дверима з кутої сталі з’явилася мама. На ній була біла плісирована мініспідничка та взуття для бігу. За нею тато, який ніс тенісні ракетки, його обличчя досі було спітнілим. Несподіваний прихід інспекторів викинув нас у теперішнє, тоді як ми ще насолоджувалися останніми митями минулого. Усім дорослим було наказано залишатись у вітальні, інспектори взялися за описування.
Ми, діти, могли йти за ними з поверху на поверх, з кімнати в кімнату. Вони опечатали комоди, шафи для одягу, трюмо, сейфи. Запечатали навіть велику шафу для ліфчиків бабусі та її шести доньок, не записавши того, що там містилося. І тоді я подумала, що молодому інспектору було незручно думати про всіх тих дівчат з округлими персами, які зараз сиділи у вітальні одягнені в ті тонкі, імпортовані з Парижа мережива. А ще подумала, що аркуш залишився незаповненим, без опису вмісту шафи, бо він був надто охоплений бажанням і не міг писати без тремтіння. Проте я помилялася: він не знав для чого всі ті ліфчики потрібні. І вважав, що вони схожі на фільтри для кави, якими користується його матір і які виготовлено з тканини, пришитої довкола металевого кільця, закручений кінець якого служить ручкою.
Коло підніжжя мосту Лонг Бьєн, який перекинуто через річку Хонгху (Червону) в Ханої, його матір щовечора наповнювала свій кавовий фільтр водою, перш ніж занурити в алюмінієву кавоварку, щоб продати перехожим кілька чашок кави. Зимою вона ставила склянки, в яких, либонь, не більше трьох ковтків, у посудину з гарячою водою, щоб кава не вихолола, доки чоловіки, сидячи на геть низеньких ослінчиках, розмовляли. Клієнти знаходили її завдяки світлу невеличкої гасової лампи, що стояла на манюсінькому робочому столичку поруч із трьома цигарками на тарілці. Юний інспектор з дитинства, прокидаючись щоранку, бачив над головою коричневий, неодноразово церований фільтр для кави, підвішений на гвіздку, інколи ще й вологий. Я чула, як він обговорював це з іншими інспекторами, стоячи на сходах. Він не розумів, навіщо моїй родині стільки фільтрів для кави, які складено в шухляди, оббиті цигарковим папером. І чому вони подвійні? Може, тому що каву завжди п’ють у товаристві друга?