— Прошу!
Кімната була величенька. З віконець під стелею сіялося тьмяне світло. Освітлення доповнювали дві переносні лампи, одна — біля в'язальної машини, за якою сиділа опасиста жінка в окулярах, друга — над верстатом, за яким, певне, працював Новільйо.
Гертрудіс з робленим інтересом роздивлялася на в'язальну машину.
Як тільки Пліній переступив поріг, Новільйо замкнув за ним двері на два оберти ключа й запропонував непроханому гостеві стареньке плетене крісло, котре стояло в самісінькому центрі кімнати, немов призначалося для звинувачуваного. Господар, спершись на свій верстат, розглядав Плінія з видимим невдоволенням. Він нагадував старого птаха: лисий, довгоносий, з жилавою шиєю. Брови й рідкий чуб, зачесаний упоперек всієї лисини, були запорошені тирсою.
Пліній завважив у кутку старосвітський телефонний апарат і скелет друкарської машинки під темно-зеленою сукниною.
Новільйо, котрий досі не зронив і слова, немов роздумуючи, чи не накивати йому п'ятами, врешті-решт запропонував Плінію на знак приязні свого кисета з тютюном. Вони повагом, як і годиться, скрутили цигарки, і Новільйо, сівши на свій верстат, сказав:
— Гертрудіс уже розповіла мені про зникнення доньок Пелаеса. Я нічогісінько не знав. То чим я можу прислужитися?
— Якщо ваша ласка, розкажіть мені все, що ви знаєте про них. Це може напровадити мене на якийсь слід.
— Я не можу розказати вам нічого такого, що могло б напровадити вас на слід. Сестер Пелаес я знаю чи не все життя, їхній батько, власне, рекомендував мене на цю посаду в міністерстві. Ці люди благородні й бездоганні.
— Розумію. Але в житті кожної людини, — сказав Пліній, маючи на увазі Рудих сестер, — бувають маленькі таємниці, що можуть прояснити її вчинки.
— Присягаюсь вам, що нічого подібного мені не відомо… А втім, цілком природно, що вони не втаємничували мене в усі свої справи.
— В яких взаєминах ви були з ними?
— Я вже казав. Нас єднає давня дружба і деякі замовлення, що час од часу я виконую для них самих або їхніх приятелів. Вони дуже прихильно ставляться до всіх знайомих своїх покійних батьків…
— Чи відомо вам, що панни Пелаес мали пістоль, який прихопили з собою в день зникнення?
— Що? — скинулась Гертрудіс, котра уважно дослухалась до розмови.
— То ви цього не знали, Новільйо? — наполягав Пліній, не звертаючи уваги на служницю.
— Ні, і гадки не мав. Та й звідки мені знати?
— І де був той пістоль? — спитала Гертрудіс, узявшися в боки й підступаючи до Плінія.
— Сумніваюся, що ти не знала… Він був під сінником ліжка однієї з панночок.
— Діва Марія! — з полегкістю зітхнула Гертрудіс. — Та ж хіба я могла це знати? Я ніколи й не торкалася їхніх ліжок. Ані ліжок, ані посуду. Це не вільно робити нікому. Таких дивачок не знайти по всьому світу. Чистота для них над усе.
— Але цей пістоль зник. Лишилась тільки коробка від нього.
— А хто ж тоді знав про нього? — прискалила око служниця.
— Їхній кузен Хосе Марія Пелаес, — неохоче відказав Пліній.
— Я й гадки про це не мав, — боронився далі Новільйо.
— Що, на вашу думку, могло спонукати їх так поспішатися, та ще й з пістолем? Адже ви їх знали стільки років…
— Це справді на них не схоже. Можливо, їх хтось шантажував, вимагаючи грошей…
Пліній здивовано подивився на нього.
— Атож, — провадив Новільйо. — Може, вони пішли на призначену їм зустріч й утрапили там у пастку.
Пліній скептично похитав головою.
— Вони не брали з собою грошей і не знімали з рахунку в банку.
— Але, — вигукнув Новільйо, пишаючись зі своєю тямущості, — в таких випадках гроші не беруть, а кладуть у конверт газетні витинанки.
— Ви гадаєте, що в них стало сміливості зустрітися з шантажистами?
— Власне, мене це не здивувало б. А тебе, Пальміро? — обернувся він до опасистої секретарки, яка слухала їх, витріщивши очі.
— Мене теж. Вони такі імпульсивні, що від них можна сподіватися чого завгодно.
— Я теж не здивувалася б, — встряла в розмову Гертрудіс. — Часом для них доволі іскри, щоб спалахнути.
— Чули? — вдоволено відзначив столяр. — Більшість поділяє мою думку.
Пліній погладив себе по підборіддю й, примруживши очі, втупився перед себе. Зрештою труснув головою й мовив:
— Коли хтось невідомий вимагає грошей, а віддавати їх не хочеться, зголошуються до поліції або ж попереджають кого-небудь, куди йдуть.
— А якщо вони не хотіли розголошувати ім'я того невідодомого? — зауважив Новільйо тоном всезнайка.
— Наприклад? — пильно подивився йому в вічі Пліній.
— Наприклад… Чи я знаю? Це лиш припущення. Хіба не ви казали, що у них могла бути якась таємниця?
— Це припущення можна взяти до уваги тільки в тому випадку, якщо ви назвете підозрювану вами особу.
— Нікого я не можу назвати. Мене єднає з ними велика приязнь, але мені невідомі їхні секрети.
— Гаразд, — підсумував Пліній. — Я лиш хотів, друже Новільйо, зазнайомитися з вами й налагодити контакт. Прошу вас подумати, можливо, ви згадаєте якісь цікаві факти, що могли б придатися мені в розслідах. Невдовзі я навідаюсь до вас.
— Я залюбки зустрінуся з вами в будь-який зручний для вас час… Але тільки не тут. Зателефонуйте мені на один з оцих двох номерів, і я прийду, куди загадаєте. Буду вам вельми вдячний.
І черкнув на папірці номери телефонів.
— Згода, — мовив Пліній, розуміюче поглянувши на верстат. — В разі потреби я зателефоную на один з оцих номерів… трьома дзвінками.
— Другий телефон — домашній.
— Ходімо, Гертрудіс!
Пліній потиснув руку Новільйо й подався за проворною служницею тим самим лабіринтом назад.
— Ви не годні собі уявити, як вони накинулись на мене за те, що я привела вас сюди. Мало не покусали мене. Хоча я й сказала, що не могла відмовити поліції. Ясна річ, вони не хочуть, щоб хтось знав про їхній сховок.
— І давно вони тут?
— Та ще з-перед війни, казали панночки.
— Він одружений?
— Удівець. Але, схоже, давно вже злигався з Пальмірою, з котрою працює бозна-скільки років.
— Що за світ, Боже милостивий! — зітхнув детектив.
Пліній звелів служниці прибрати до його повернення в помешканні й відповідати на телефонні виклики. Коли Гертрудіс зникла в підземці, він подався куди ноги несли, нараз збайдужівши й занудьгувавши за домівкою. Найсправжнісінька дитинна ностальгія, що самому йому в глибині душі видавалася сміховинною.
Невдовзі він опинився на вулиці Баркільйо. До праці, в помешкання Рудих сестер вертатися не хотілось. Що йому там робити? Не мав анінайменшої охоти знову дурно накручувати телефон. Тож зайшов до бару «Ріофріо» випити кави, щоб якось згаяти довжелезний день.
Зненацька його діткнуло почуття обов'язку. Навіть на вимушеному дозвіллі він завжди думав про роботу. Він мусить з'ясувати, що сталося з сестрами Пелаес, мусить знайти їх живих чи мертвих, що з цілковитою слушністю вимагає од нього дон Лотаріо. У припливі енергії Пліній розплатився за каву, вийшов на вулицю і, заклавши руки за спину, рушив у напрямку оселі Рудих сестер.
Там він застав Долорес Арнічес, кравчиню. Гертрудіс затримала її до приходу Плінія. Худорлява жінка в окулярах, з блукаючим поглядом, ледь кивнула на знак вітання. Служниця пояснила, що Долорес ходить сюди раз па тиждень у кравецьких справах. А востаннє була тут саме того дня, коли зникли Руді сестри.
— Та хай сама розповість!
І Долорес забубоніла, мов той школяр, що відповідає завчений урок, — з безживними руками й очима, ворушилися тільки тонкі й сухі, як шкуринки хліба, вуста.
— Отож, пане інспектор, я приходжу сюди близько одинадцятої. Того дня сніданок мені подали, як завжди, до кравецької. Потім я взялася до праці. Вони заходили до мене, то одна, то друга, погомоніти. Так дійшло до обіду, і знову, як завжди, — я вже двадцять років ходжу сюди, — мені подали обід до кравецької. По обіді я звичайно трохи спочиваю на канапі. Вони, мабуть, теж прилягли, хоч я й не бачила, бо не виходила з кімнати.
Десь близько пів на четверту задзвонив телефон. І почалася веремія. Хтось із них, не знаю, котра саме, взяв слухавку. Разів зо два вона скрикувала з подиву. Але годі було щось дібрати — надто далеко до телефону. Потім прибігла друга, теж лементувала, щось перепитувала. Мене так і поривало вийти на коридор послухати, але я не насмілилась.
— А ті крики, що ви кажете, виказували радість, розпач чи, може, страх? — спитав Пліній.
— Важко сказати. У кожному разі були незвичні. Скорше окрики подиву, нетерпіння…
— Довго вони розмовляли?
— Та ні. Зовсім недовго. Але коли поклали слухавку, я почула в коридорі метушню. Певне, кинулись до ванної, затим до свого покою зодягатись, обидві враз, і все бігцем. Щось торохтіли між собою, сперечалися… Потім, десь за півгодини, до кравецької заклопотано зайшла панна Алісія, залишила мені на столику підвечірок та платню й сказала: «Нам зараз треба вийти в нагальній справі». Вона сказала «у справі», це я добре пам'ятаю. «Якщо скінчиш до нашого повернення, повимикаєш скрізь світло й причиниш двері. Побачимось у понеділок». Я навіть не встигла нічого спитати. І обидві — панна Марія вже чекала в коридорі — хутко вийшли, грюкнувши дверима. Та й дотепер, як сказала мені Гертрудіс, не повернулись.
Долорес змовкла і втопила свої розблукані очі в простір поблизу Плінія.
— А чи не називали вони в розмові якогось імені чи слова, що могло б підказати, про яку «справу» йшлося?
— Ні. Телефон, як ви знаєте, далеченько від кравецької. Зазвичай важко щось дібрати. Це все, що я чула.
— Ви обидві віддавна буваєте в цьому домі. То чи не спадає вам на думку якесь припущення — хто їх міг так переполошити?
— Ми вже з годину сушимо собі над цим голову, — сказала Долорес. — Справді, хто це міг бути? Хто міг вивести їх з рівноваги? Вони не знялися б отак з доброго дива. Бо завжди були чи є — дай Боже, щоб усе було гаразд, — дуже розважні і нічого не робили зопалу. Певне, телефоном їм повідомили щось винятково важливе. Я ніколи не бачила їх такими схвильованими… І коли пробило шосту, а до роботи я нічого не мала, хоча, як правило, працюю до восьмої, я пішла собі. Нічого дивного, що вони не повернулись до того часу. Дивно, що вони не повернулись і донині!..
Запала мовчанка. Пліній, запаливши сигарету, походжав кімнатою і розмірковував. Долорес сиділа на краєчку канапи, а Гертрудіс, наморщивши чоло, водила очима за Плінієм. Та оскільки він мовчав, озвалася сама:
— Може, принести пива, бо ми йтимемо, якщо вам більше нічого не треба.
— Ходіть собі з Богом, а я ще трохи побуду тут, зачекаю дона Лотаріо.
— То принести пива чи не треба?
— Не треба. Я щойно пив каву, тут поруч.
Близько другої зателефонував ветеринар і сказав, що вони з Фараоном чудово розважились, подробиці розповість увечері, як і домовлялися. Він дзвонив з Алькала-де-Енарес, де винар мав залагодити якісь свої комерційні справи. Поклавши слухавку, Пліній подався до готелю, пообідав і, погомонівши в салоні з земляками в присутності мовчазної французки з китайським муциком, що сиділа в тому самому фотелі, вирішив часинку подрімати.
Він геть підупав духом, а проти цього найліпшим засобом є сон.