Пліній звелів Гертрудіс гарненько прибрати в їдальні, де мало відбутися зібрання, й приготувати для всіх кави.
Дон Лотаріо купив у крамниці на розі Баркільйо великі конверти, і на кожному написали ім'я одного із запрошених. Пів на дванадцяту вони вирішили оглянути їдальню.
— Чи все так, як ви хотіли, Мануелю? — спитала Гертрудіс.
— Бракує тільки філіжанок.
— Зараз принесу. Але кавники я залишу на кухні.
— Ясна річ. І принеси чисту серветку.
Коли стіл було накрито до кави, а Плінію принесено чисту серветку, він попросив дона Лотаріо пильнувати двері, щоб не підглядала заінтригована його проханням служниця. Сам тим часом з надзвичайною ретельністю витер кожну філіжанку, ложечку й блюдце.
— Аби ти знав, Мануелю, як приємно дивитись на тебе за цією роботою! На тебе, що завжди так зневажливо ставився до наукових методів.
— Часи міняються, доне Лотаріо.
За чверть перед дванадцятою почали з'являтися перші запрошені. Пліній, вирішивши надати церемонії якомога більшої урочистості, зустрічав їх при дверях маломовний і поважний.
Сповідач дон Хасінто час од часу задирав голову, роздивляючись довкола з-під своїх запалих повік. Хосе Марія, філателіст, сидів, не переймаючись оточенням, склавши руки й літаючи думками десь далеко. Новільйо прийшов у старенькому піджаці, всипаному тирсою, вона вкривала навіть його брови й оправу окулярів. Певне, він не встиг зайти додому перевдягтися. Придверниця, трохи розгублена, раз у раз зітхала й примовляла: «Пресвята діво, що за спека, що за спека! Прямо дихати нема чим!» Гертрудіс, лукаво поглядаючи на всі боки, порядкувала в помешканні й відчиняла двері кожному новоприбулому. Остання прийшла кравчиня, що жила далеченько й мусила добиратись на вулицю Аугусто Фігероа кількома автобусами. Вона пояснила це своїм монотонним голосом, з поглядом, скерованим десь проз співрозмовника.
— Усі зібрались! — оголосив дон Лотаріо, не менш урочистий за Плінія.
— Тож можемо перейти до їдальні, — відказав той. Жалюзі були підсмикані, й ясне денне світло грало на сріблі, меблях і кавовому сервізі на столі. Запрошені, кожен у свій спосіб, видавалися скутими, бувши в невіданні щодо намірів цього містечкового інспектора поліції.
Пліній запросив усіх зайняти місця за овальним столом, відсунувши тим часом велику вазу, щоб краще бачити обличчя гостей. Сів і сам, поклавши руки на блискучу стільницю з червоного дерева. Решта, дивлячись на нього, інстинктивно прибрали такої самої постави.
— Мабуть, треба принести попільнички, — підхопилася раптом придверниця, знервована урочистою й напруженою атмосферою, — бо чоловіки, ясна річ, зараз же почнуть палити.
— Сиди, я сама принесу, — випередила її Гертрудіс.
Це трохи розрядило напругу. Але ненадовго. Коли Гертрудіс розставила на столі попільнички й сіла на місце, всі очі знову звернулися до Плінія. Той, як завжди, коли мав говорити перед загалом, подумав якусь хвилю, провів правицею по стільниці й зрештою забрав слово:
— Цими днями всі ви, хто найчастіше спілкувався з сестрами Пелаес, відповідали на мої запитання про причини їхнього зникнення. Я певний, ви розповіли мені все, що знали, а втім, з'ясувати нічого не вдалося. З огляду на такий стан речей я зібрав вас сьогодні тут, сподіваючись, що ми відтворимо всі разом події того дня на підставі ваших свідчень і спроможемось дійти якогось висновку.
Він зробив паузу й неквапливо обвів поглядом усіх присутніх.
— Свята діво! — зітхнула придверниця.
— Отже, — провадив Пліній, — згідно з вашими свідченнями, події того дня розвивалися так. По обіді пані Долорес Арнічес, кравчиня, працювала в призначеній для того кімнаті. Панни Пелаес провели пообіддя, за своїми уподобаннями, відпочиваючи в кабінеті. В домі нікого більше не було. Близько пів на четверту пополудні задзвонив телефон. Одна з них підняла слухавку. Невідомо котра. Чи не так, Долорес?
— Так. Мені здалося, що панна Алісія, але напевне стверджувати не можу.
— Дарма що телефон стоїть далеченько від кравецької, Долорес завважила, що панна Алісія, чи хто там з них був, розмовляла з кимось, кого не сподівалася почути, і що їй сказали щось важливе й несподіване. Чи не так, Долорес?
— Так.
— Вона зойкнула від подиву, говорила, ковтаючи слова, щось питала, і, найвірогідніше, слухавка перейшла до рук її сестри Марії, котра продовжила розмову в надзвичайно схвильованому стані. Вона теж скрикувала, квапливо перепитувала, але що саме, Долорес не могла дочути через значну одлеглість телефону.
— І ви не вийшли з цікавості в коридор? — раптом запитав безбарвним голосом кузен Хосе Марія.
— Ні, — збентежено відповіла кравчиня. — Мене поривало це зробити, але двері вітальні, де стоїть телефон, були розчинені й мене могли помітити.
— Гаразд. Продовжимо.
— Але ви мусили бодай щось почути! — наполягав філателіст.
— Ні. Я вже казала це панові інспекторові. Я лиш завважила, що вони були схвильовані і ставили багато запитань, немов хотіли впевнитись, де знаходиться хтось чи щось.
— Цього ви мені не казали, — урвав її Пліній.
— То так. Я згадала про це тільки по розмові з вами. Вони запитували щось подібне до «де ти?», чи «куди йдеш?», чи «що робитимеш?». Щось таке…
— Добре, — сказав Пліній. — Йдемо далі. Після розмови вони побігли до спальні, потім до ванної, вбралися й прихопили пістоль, схований під сінником у ліжку панни Алісії. Найпевніше, котрась із них поклала його в торбинку, а потім — все у поспіху — Алісія зазирає до кравецької й каже панні Долорес, що вони мусять вийти у дуже пильній справі. Так, Долорес?
— Так.
— І ви нічого не спитали у панни Алісії? — знову озвався безбарвним голосом кузен Хосе Марія.
— Звичайно, спитала. Спитала, куди вони так поспішають, — я вже казала про це панові Гонсалесу, — і мені відповіли, що в справі. Я дуже добре пам'ятаю її слова: «У пильній справі». Вона залишила мені на столі вечерю й платню і сказала, що побачимося в понеділок. Мені здається, панна Марія не зайшла до кравецької, бо плакала.
— Отже, панна Марія плакала в коридорі?
— Саме так.
— Цього ви мені теж не казали, — набурмосився Пліній.
— Не казала, що вона не заходила?
— Ні. Те, що вона плакала.
— Тоді даруйте. Мабуть, забула, та й хвилювалася я дуже. Мене ще ніколи звіку не допитували ні в поліції, ні в суді.
— Гаразд. Продовжимо. Обидві сестри бігцем спускаються сходами вниз і, за свідченням придверниці, зупиняються при вході до будинку й беруть перше ж таксі, що з'являється на вулиці. Так було?
— Так. Достеменно так, як ви розповідаєте. Я була, знаєте, трохи розіслана, бо, як казав мій покійний батечко, під цей час мене завжди розморює… Та от чую на сходах стукіт підборів і відразу підхоплююсь. Визираю в двері, але, оскільки вони мені нічого не кажуть, я навіть не вийшла з придверницької. «Куди це вони так поспішаються?» — подумала я. А потім, побачивши, що вони сідають у таксі, знову подумала: «Боже милостивий! Що це могло статися, що вони їдуть мотором, немов горить!» А щойно вони поїхали, я викинула це з голови й знов задрімала.
— Гаразд, — завершив Пліній монолог придверниці. — Оце все, що ми знаємо, більшою чи меншою мірою. Чи не хотів би хтось із вас що-небудь додати?
Усі перезирнулися, не наважуючись забрати слово.
— Може, ви, падре? — спитав Пліній у дона Хасінто.
— Ні. Хіба що те, що я нічого не розумію. Так немов мені розповідають про бозна-кого. Я не можу собі уявити цієї біганини, пістоля й такого іншого, коли йдеться про сестер Пелаес.