І він замовк, утупившись очима в стільницю. Пліній марно чекав якусь хвилю інших міркувань і, зрештою, витягши перед себе руки й нахиливши голову, сказав:
— Що ж, тоді я маю питання: хто чи що на цьому світі могло, на вашу думку, змусити сестер Пелаес вийти з дому так нагально і з пістолем? Боюсь, що коли ніхто не зможе відповісти на це питання, розсліди, як це іноді буває в нашій роботі, доведеться припинити.
Виголосивши це, він дещо знервовано запалив сигарету.
Дон Лотаріо дивився на нього ледь не драматично. Визнання Плінія, що він ладен відмовитись од подальших розслідів, йому аж ніяк не сподобалось. Мануель завжди доводив до кінця розпочату справу й ніколи не здавався. Він був упертий і не відступав перед труднощами.
— Можливо, йшлося про якесь доброчинство… Вони правдешні святі, — почувся немов здалеку голос пастора.
— Не знаю, яке доброчинство роблять з пістолем напоготові, — вихопився ветеринар.
Дон Хасінто навіть не глянув на нього. Обмежився невиразним жестом.
— Я скажу, прошу мені вибачити, — озвалася кравчиня, не підводячи очей, — що доброчинство з пістолем у руках, власне, Ще можна якось виправдати. Але найгірше те, що вони не повернулись додому. Яке доброчинство може перешкодити повернутись додому двом святим?
«Та й злостива ця кравчиня з блукаючим поглядом!» — подумав Пліній.
— Доброчинство може означати, приміром, прагнення порятувати близьку людину, — поправився пастор.
— Оце вже краще, — жваво підхопив Пліній. — Але хто з приятелів чи близьких сестер Пелаес міг наражатися на небезпеку того дня?
— Ніхто, — впевнено заявив Новільйо. — Тобто ніхто з тих, кого ми знаємо. Вони не мають кревних, окрім присутнього тут кузена Хосе Марії, життя ведуть доброзвичайне й спокійне. Якби була жива їхня мати… або батько чи Норбертіно, той ненароджений брат, можна було б витлумачити цей чудний вчинок. Але цих людей, котрі були сенсом їхнього життя, немає в живих.
І наїжився, поблискуючи окулярами, схожий на птаха.
— Ви, Новільйо, не згадали однієї дуже важливої особи, — сказав Хосе Марія таким безбарвним голосом, немов ця фраза зовсім випадково вийшла з його сірих уст.
— Кого ж це? — насупився службовець.
— Однієї особи, котра назавжди залишила слід у житті Марії, — відповів той, незворушно дивлячись на Новільйо.
Новільйо, подумавши хвилю, пригадав, про кого йдеться.
— Так-так. Ви маєте на увазі її колишнього нареченого? Хосе Марія кивнув і, карбуючи слова, потвердив:
— Саме його. Я маю на увазі Маноло Пучадеса.
Знову запала мовчанка. Всі перезиралися й думали кожен своє.
— Ця людина пропала безвісти тридцять років тому, — сказав сповідач без особливого переконання.
— Одне — пропасти безвісти, і друге — померти, — відказав кузен знудженим тоном людини, котрій усе на світі відомо. І додав, в'їдливо усміхаючись: — Усі померлі пропадають, але не всі пропалі є мертві… Цими днями минув термін тридцятилітнього тюремного ув'язнення, і відразу об'явилося кілька «змерлих» у тридцять дев'ятому році.
— Якби навіть було так, як ви кажете, — заперечив Новільйо, — то навіщо їм іти до нього на зустріч з пістолем? І як пояснити, що вони не вернулися додому? Це просто не тримається купи!
— Я тільки відповів на запитання, — одрізав Хосе Марія. — Маноло Пучадес — ще одна людина, окрім уже згаданих, котра могла б сколихнути життя моїх кузинок, надто ж Марії. Оскільки достеменно невідомо, чи він помер, я вважаю за свій обов'язок висловити таке припущення.
Вкотре вже запала мовчанка. Пліній вперше з симпатією поглянув на філателіста. Той, впершись борідкою в груди, качав у пальцях кульку з паперу.
Зрештою детектив знову забрав слово:
— Може, хтось із вас знає чи коли чув про одну пані з Томельйосо, яка ще з-перед війни мешкає на Карабанчель Альто і зветься Марія де лос Ремедіос дель Барон?
Ніхто не відповів.
— Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон, — повторив він мов шкільний учитель, — що мешкає на Карабанчель Альто, в старому шале під назвою «Есперанса»… Ви, панотче?
— Ні. Вперше чую.
— А ви, доне Хосе Марія?
Той похитав головою і скептично запитав:
— А що має спільного та пані з нашою справою?
Дон Лотаріо аж нетямився від подиву. Виявляється, Пліній надавав неабиякої ваги візитові, який вони з Фараоном зробили Марії де лос Ремедіос. Це ще раз промовляло про професійне чуття його приятеля.
— Не знаю. Але її адреса записана в поспіху на обкладинці телефонної книжки. Доне Лотаріо, якщо ваша ласка, принесіть книжку, про яку йдеться.
Перша подивилася на запис кравчиня:
— Це дуже дивно, що вони, такі педантичні, призвичаєні до монастирського краснопису, таке набазграли.
— А втім, це письмо котроїсь із них, — запевнив сповідач, близенько піднісши книжку до очей. — Не скажу котрої, бо вони все роблять дуже схоже.
— Зроду вони не писали на абичому, — потвердила придверниця.
— То правда, — підхопила Гертрудіс. — Понад усе вони ставили лад. Знаю я і родину Баронів, випадало бачити їх у Томельйосо, але ніколи не чула, щоб мої панночки згадували про них.
— Отже, нічого дивного в тому, що вони могли записати цю адресу під час розмови телефоном, — якось відсторонено проказав Пліній.
Висловлювалися й інші міркування щодо запису на телефонній книжці та ймовірного зв'язку тієї пані зі справою, і коли Пліній завважив, що напруга спадає, а розмова стає млявою, він весело мовив:
— Гертрудіс! Філіжанки ти поставила, а де ж кава?
Першої хвилі Гертрудіс збентежилась, бо Пліній сам застерігав її не квапитися з кавою. Проте зметикувала, що так треба, й приграла йому, відказавши: «Так-так, ваша правда! От Цвіла голова!»
Вона вкотила до їдальні заставлений кавниками й цукерницями столик на коліщатках і заходилася наливати каву й молоко на смак і побажання кожного гостя, спершу жінкам і пастор] як її вчили.:
Коли каву було випито, всі почали позирати на Плінія з не висловленим запитанням у поглядах: «То що далі?»
Мануель Гонсалєс, шеф муніципальної гвардії Томельйосс добре розуміючи знудження присутніх, зумисне урочисто, з незворушним обличчям заходився розминати сигарету.
Гертрудіс поглядала на нього, придверниця струшувала з хустини неіснуючі крихти. Кравчиня поволі переводила свої заблукані очі з одного на другого. Сповідач ніяк не міг перебороті позіхи. Новільйо, не приховуючи нетерпіння, тарабанив пальцями по лощеній поверхні столу. Кузен Хосе Марія відверте нудьгував і, ритмічно похитуючись, не зводив очей з філіжанки. Пліній запалив сигарету, глибоко затягся і, випускаючи тютюновий дим носом і ротом, проказав безстороннім суддівським тоном:
— Хай товариство мені вибачить, але мушу затримати вас ще трошки, бо досі не сказав про найголовнішу причину нашого зібрання.
Кожен з присутніх наструнчився, готуючись до зводин. Пліній поправив вузол краватки й, пильно поглянувши на вс запрошених по черзі, сказав:
— Учора між третьою й восьмою годиною пополудні хтось із вас прокрався до цього помешкання і щось забрав з потайника.
Повідавши це, він примружив очі, котрі, здавалося, не дивилися на когось зосібна, але бачили всіх зразу.
Слова шефа поліції справили належне враження. Від такого звинувачення багато хто відчув неприємний холодок поза спиною.
— Чому ви гадаєте, що то був один з нас? — спитав сповідач.
— Наскільки мені відомо, тільки присутні тут, принаймні хтось із присутніх, знав, де зберігається ключ од потайника, що в ньому лежить і що в цей час мене тут не було.
— Але як проникли в помешкання?
— Не знаю. Наскільки мені відомо, існує три ключі. По одному мала кожна з сестер, скоріше за все, вони забрали їх з собою, а третій ключ зберігався в придверницькій «про всяк випадок». Тепер він у мене. В будь-якому разі немає жодного сумніву, що двері не вибиті.