— Це я був у помешканні своїх кузинок, — раптом глухо озвався він, заледве ворушачи гіпсовими вустами.
І знову завмер, споглядаючи власні руки, чи то засоромившись, чи зніяковівши.
Дон Лотаріо розгублено поглянув на Плінія — чи не вчулося це йому і чи сказав це саме Пелаес.
Реакція шефа полягала в тому, що він нарешті зняв капелюха, поклав його собі на коліна й пригладив волосся.
— Продовжуйте, зробіть ласку! — дуже ґречно мовив він.
— Мої кузинки, — знову заговорив Пелаес, повернувши голову до балкона, немов його признання призначалося зовсім не поліцейським, — бувши найвищою мірою передбачливими, багато років тому довірили мені ось цей ключ.
І спроквола видобув з кишені піджака довгий ключ-достеменно такий як у Плінія.
— Можете взяти, якщо хочете.
Пліній завагався на хвилю, проте взяв і сховав його.
— Я знаю геть усе, що є в помешканні. Вони завжди довіряли мені, і я ніколи не зраджував їхньої довіри… Вони ніколи нічого мені не давали. Завше казали: коли нас не стане, все буде твоє, а до того часу — ні… А мені, по правді кажучи, нічого й не треба. Окрім однієї речі…
— Якої?
— Я розумію, що це смішно, — опустив він очі, — але кожен є такий, яким його Бог створив. А вони жінки своєвільні й своєрідні.
І знову замовк, відвернувшись до балкона, немов чекав звідти допомоги.
— То про яку річ ідеться? — допитувався Пліній.
— Вони геть усе зберігають. Я завжди їм кажу: «Ви справжні хом'яки». А вони сміються. І ніколи нічого не викидають. Зберігають навіть листування своїх діда й баби, коли ще ті були тільки заручені… У них є чотири листи з марками 1865 року. Ці марки ми, філателісти, називаємо «дванадцять реалів, синьо-червона, перевернута». Все життя я їх канючив у них… Не листи, ні. Марки. Навіщо їм ті марки, якщо вони не філателісти? Не хочуть давати, і край! Кожна з них коштує сімдесят тисяч песет. Я ладен був заплатити за них. Вони потрібні мені для колекції. Не дають! Сміються. «І так усе тобі дістанеться».
— То ви забрали ці марки? — вигукнув Пліній, не тямлячи себе.
— Вони вже у мене в альбомі. Не міг опертися спокусі. Розумію, що підло скористався з відсутності бідолашних кузинок, аби заволодіти марками, але це сильніше за мене… Я поверну їх вам завтра або позавтра.
— Про мене, то можете залишити їх собі, — відказав Пліній, не приховуючи розчарування, й підвівся з фотеля. — А чи не ви телефонували вчора до готелю й питали про мене?
— Я.
— І ви знали також, де лежить ключ од потайника?
— У мене є свій, — показав він.
Утрьох вони мовчки зійшли мармуровими сходами.
— Хай тобі трясця! — вигукнув Пліній, коли Хосе Марія від'їхав на таксі. — Морочив нам голову своїми задрипаними марками!
— І не кажи!
— Мені так і кортіло зацідити йому в пику, коли він признався про ті свої «дванадцять реалів». Сто чортів в печінку! Знову ми пошилися в дурні, нема за що й ухопитися. Справа стала на мертвій точці. Навіть не знаю, що тепер робити. Якщо в домі доньї Ремедіос дель Барон ми теж нічого не виявимо, а це цілком можливо, то завтра сідаємо в автобус і гайда додому!
— Тобі завтра до кравця.
— Не піду.
— Знову ти впадаєш в песимізм, Мануелю! Коли справа посувається не так швидко, як того тобі хотілося б, ти казишся й ладен усе кинути.
— Не в тім річ. Просто шкода праці. Хіба ви не зрозуміли, що то за сімейка? Цим дурноверхим святенницям могло забагтися виїхати, приміром, до Індії доглядати прокажених, а ми тут будемо нишпорити допоки світу… А той пришелепуватий зі своїми марками?! Мені аж соромно, як згадаю ті філіжанки з ложечками й блюдцями в іменних конвертах. Та що там казати!
— Годі тобі, Мануелю! Любо дивитись, коли ти стаєш дибки. — Аз якими очима я тепер прийду до комісара? Адже вся та затія з відбитками пальців, як виявилося, була потрібна лиш для того, щоб знайти чотири марки… Таке вже моє щастя! Щоразу, коли я заходжусь коло цієї клятої дактилоскопії, втрапляю в халепу!
Дон Лотаріо аж за живіт брався од сміху. Деякі перехожі поглядали на нього з симпатією.
— Ой, не можу! Лиш згадаю надписані конверти з філіжанками…
— Філіжанками, ложечками й блюдцями. Яка ганьба!
— Годі-бо! Помовч, бо я не витримаю!
Коли Пліній нарешті охолов, а дон Лотаріо пересміявся, вони взяли таксі й поїхали в «Мезон дель Мосто», де на них чекав Фараон.
Він тим часом гомонів при шинквасі з господинею, смакуючи біле томельйоське вино.
— Ось і вони, наші шановні поліціянти! — забачивши їх, вигукнув Фараон. — Подай-но їм спершу пива, щоб покропити місце, і ковбасок з часником, бо вони страх як полюбляють смаженину.
Пліній привітався і, роздивившись на плакати й реклами з видами Томельйосо на стінах бару, запитав, чи готова вже зайчатина, яку їм обіцяв Фараон.
— Ясна річ, добродію, — відказала господиня. — Зайців доставлено автобусом ще вранці, і за кілька хвилин, як і замовляв дон Антоніо, можете поласувати досхочу.
Таємниця Карабанчелю
Попоївши в охоту, випивши кави й випаливши сигарету, Пліній якось обважнів, і, ясна річ, його перестали цікавити сміхи та пересміхи, що лунали довкола. Надмірна веселість завжди видавалася йому підозрілою. Це найпримітивніший спосіб позбутися життєвих прикростей і почуття власного безсильства. Чоловік стовбичить разом з іншими при шинквасі, прибираючи постави позірної сили, промовляючи словами того, ким прагнеться стати, переказуючи свої походеньки немов той Дон Кіхот, котрим ніколи не був, одне слово, засновує власний театр, в якому грає ролі, писані для самого себе. Отак і йде життя. Кожен щодня виходить на люди із списом ролей, визначених собі, й своїм репертуаром утішних баєчок. І лиш свідома меншість розуміє свою істинну вартісність, живе у злагоді з собою, як от він, Пліній. Адже він ніколи не мав жалю до себе. Ні жалю, ні захвату. Якось дон Лотаріо спитав у нього: «Мануелю, ти ніколи не почуваєш до себе жалю?» — «Ані жалю, ані захвату, — відповів той. — Я маю себе за такого, яким я є. Я роблю в житті те, що завжди хотів робити. Ні більше, ні менше. І знаю — те, що я роблю, є такою ж облудою, як і те, що роблять інші. Але треба бути послідовним і приймати ту облуду, яка випала на нашу долю і яка є єдино вартою нас. А ви, доне Лотаріо, маєте жаль до себе?» — «Теж ні, друже, і то завдяки тобі. Я вважаю, що існує два типи людей: одні, щоб призвичаїтись до життя, потребують чогось. Як ти, приміром. Інші потребують когось. Як я». — «А хто вам сказав, що я не потребую вас?» — «Це так, Мануелю, але в інший спосіб. Я потребую тебе такого, який ти є. Ти ж потребуєш мене як незрадливого спостерігача. Ти маєш втіху, виказуючи мені свій розум. Я — з тобою і з твоїм розумом, але якби навіть твій розум був не такий, я все одно був би з тобою».
Повернувшись із захмарної високості на грішну землю — в «Мезон дель Мосто», він завважив, що ветеринар спостерігає за ним. Нахилившись, Пліній шепнув йому на вухо:
— Схожу пройдусь, трохи розвіюсь. А потім, можливо, зайду в кав'ярню «Комерсьяль». Якщо не зателефоную, приходьте прямо туди.
Він послався на нагальну справу й залишив товариство. У кав'ярні сів за столик у кутку й замовив кави з молоком. З цигарою в зубах, спершись щокою на долоню, спостерігав за рухом на майдані Більбао. Не мав анінайменшої охоти повертатися сьогодні ще раз до оселі сестер Пелаес. Навіщо? Якщо серйозно, якщо говорити серйозно, цю справу скінчено. Годі було вийти бодай на якийсь слід. Комісар, певне, телефонував на Аугусто Фігероа, щоб довідатись про результати дактилоскопічної експертизи. Байдуже! Новільйо, либонь, знову розносить замовлення своїм клієнтам, а може, читає газету в «Насіоналі». А топ пришелепуватий Хосе Марія, що пояснює зникнення своїх кузинок заручинами тридцятилітньої давнини, сидить собі вдома і дивиться на чотири марки, які поцупив з потайника за портретом батька Рудих сестер, котрий був нотарем у Томельйосо, потім у Мадріді, їздив до Рима, писав звідти листи й одного разу помер.