Пліній купив газету в чоловіка, що ходив поміж столиків. «Побачимо, чи немає яких повідомлень про Рудих сестер! Найкраще було б піти зараз до готелю й поспати. Може, перетравивши такий знаменитий обід, йому й прийде в голову якась розумна ідея, а якщо ні — так і буде, назавтра треба повернути справу комісарові, замовити костюм у Сіманкаса й вертати до Томельйосо. Так, це буде найкраще!»
Він розплатився, викинув газету й подався до телефону, щоб повідомити про своє рішення дона Лотаріо.
Купивши жетон, Пліній зайшов до кабіни й узяв у руки довідник, щоб відшукати номер телефону «Мезон дель Мосто». Раптом йому впали в око записані на обкладинці номери, і він згадав собі телефонну книгу в домі Рудих сестер, потім своє чекання в «Насіоналі», повернення дона Лотаріо й Фараона; донью Марію де лос Ремедіос дель Барон. Нараз йому немов свінуло — це останній шанс! Він накрутив потрібний номер.
— Адела? Поклич, будь ласка, дона Лотаріо! Дон Лотаріо? Я оце вирішив навідатись до доньї Марії де лос Ремедіос. Побачимо, що з того вийде. Потім зустрінемося в «Гайянгос», вип'ємо чогось перед вечерею.
— Гаразд. Може, хоч це поправить собі настрій.
— Я хочу розплутати останній вузлик, або, краще сказати, — єдиний.
— Врешті-решт, ти мусив це зробити.
— І вийде з того пшик, як і з марками. Втім, побачимо.
— Не спіши з висновками. Потім все мені розкажеш. До зустрічі!
Пліній узяв на майдані таксі й звелів їхати в Альто Карабанчель.
Він не був у Карабанчелі відтоді, як служив у війську. Вийшов з таксі на майдані біля неодмінного костьолу і з ностальгією роззирнувся довкола. Тут завжди відбувалося гуляння в день святого Петра й Павла. В той день найсумліннішим воякам надавали відпуск, щоб вони могли потанцювати, поласувати чимось смачненьким і по черзі покататися на крутилці з молочарницею.
Пліній ішов, керуючись вказівками Фараона і дона Лотаріо. Завернув на вулицю Еухеніа-де-Монтіхо. Багато вулиць мали тепер нові назви, переважно на честь військових. Трохи поблукавши, він повернувся на майдан і спитав у регулювальника, де знаходиться потрібна йому вілла. Вислухавши докладне пояснення, одразу ж її знайшов.
Це була типова будівля початку століття. Великий цегляний одноповерховий будинок з підвалом. Довкола нього розкинувся занедбаний старий сад, оточений бозна-коли біленим муром із зеленою металевою брамою. Пліній поминув її. йому хотілося знайти місцину, звідки видно було б усю віллу. Але нічого такого не знайшов. Перед муром і за ним — сміття, бур'яни й клац, ті паперів. Він подумав трохи й натиснув ґудзик дзвоника.
За якусь хвилю десь далеко рипнули двері й на порозі з'явилася стара жінка — досить енергійна й непривітна. Запевне, То була мати доньї Марії де лос Ремедіос.
— Це ви дзвонили? — крикнула вона.
— Так.
— Що ви хотіли?
— Провідати вас. Я з Томельйосо.
Жінка завагалась, аж тут за її спиною показалася донья Марія де лос Ремедіос. Упізнавши Плінія, вона підійшла до брами з привітною усмішкою.
— Мануель? Яким побитом?
Стара шмигнула в будинок. Донья Марія де лос Ремедісю відімкнула хвіртку.
— Заходьте! Прошу! Ми саме ладнаємось у дорогу, але маємо ще трохи часу.
— Та я лиш на хвильку.
— Заходьте, заходьте…
— Їдете в Томельйосо?
— Ні, на води. Моя мати дуже потерпає від артриту, і в цю пору року ми завжди їздимо на води.
Донья Марія справді була вбрана по-дорожньому. Безжурна й ясна на лиці. Білотіла й чорноволоса, в міру повна, вона досі, попри свої п'ятдесят років, була принадна.
У передпокої стояло кілька валіз.
— Сідайте, прошу вас, — показала господиня на старе плетене крісло, тут же в передпокої.
Пліній завважив, що приймають його похапцем. Обидві жінки, не сідаючи, дивились на нього кожна по-своєму: дочка з привітним усміхом, а мати з таким виразом, немов оцту ковтнула.
— Чи не хочете пива, кока-коли чи ще чогось?
— Я попив би води.
— Нема й мови, я принесу кока-коли.
І обидві зникли за шторами, що вели до їдальні чи вітальні. У передпокої панували сутінки. Шість валіз біля крісла, в якому він сидів, виглядали такими новенькими й сучасними, що аж ніяк не пасувало до обстави й духу цієї оселі початку тридцятих років. Поза тим у передпокої були дві жардиньєрки на квіти.
Зрештою з'явилася Марія де лос Ремедіос з пляшкою прохолодного напою і шклянкою на малесенькій таці. За нею вигулькнула і мати.
— Прошу, Мануелю! Останнім часом до нас завчащали томельйосці. Учора тут був дон Лотаріо з тим гладким винарем, не пам'ятаю його на ім'я. Я була дуже рада їх побачити. А сьогодні — ви.
— Так, вони казали мені, що маєте гарну оселю, — відказав Пліній, багатозначно поглядаючи у глиб дому.
— Та де там! Була гарна свого часу. Тоді, як її збудував мій тесть… Тепер уже вийшла з моди і стала завелика для нас.
Пліній відпив кока-коли й запалив сигарету. Ненадовго запала мовчанка. Донья Ремедіос немов про щось замислилась, не стираючи, однак, усмішки з уст, і, зрештою, передавши тацю з пляшкою і шклянкою матері, відсунула штори:
— То прошу до господи! Оце ми називаємо салоном, хоча тепер це виглядає досить убого.
І справді, на всьому лежав знак занедбаності й цілковитої відсутності смаку. Попри чистоту, видно було, що обставу тут давно не лагоджено. У так званому салоні стояла кульгава оттоманка з епохи Грети Гарбо, кілька обтягнутих шкірою стільців, піаніно й етажерка з пожовклими партитурами.
Мати йшла за ними назирці, блимаючи на гостя недовірливо й вороже.
— Це їдальня.
Тут панував жахливий іспанський стиль. Мідне й срібне начиння нагадувало купу брухту. Лампочки дерев'яної люстри ледь жевріли, кидаючи могильне світло на жаску їдальню.
— Тут був кабінет мого тестя, а потім чоловіка.
Зі стелі звисала золочена клітка з напханим папугою, який, певне, зберігав у своєму пір'ї пил з часів, що передували ще громадянській війні. І знову так званий іспанський стиль: згромадження катафалкових меблів з роззявленими пащами й пазурами — символи жахливого пекла в уяві ревних пасторів. Від усього цього віяло чимось інквізиторським.
— А тут опочивальні, — показала вона на двері, не виказуючи наміру їх відчиняти.
Пліній ішов немов під вартою. Попереду, за провідницю, донья Марія де лос Ремедіос, за ним, як мовчазна покутниця, — стара. У великому коридорі з зимовими рослинами не було жодної обстави, крім плетених крісел з подушками.
«Що ж, нема ради, мушу скоритися, — думав Пліній. — Головне, не спускати з них ока. А я зажду, хоч би й у тих руїнах навпроти будинку, доки вони виберуться в дорогу. І подамся за ними куди завгодно. Дивно, чому вони так запобігливо показують мені свій дім. Якби вони не повелися так само з доном Лотаріо й Фараоном, можна було б подумати, що просто хочуть швидше мене спекатись. Ніби ми збираємось купувати цю віллу або… хочуть переконати мене, що живуть тут лиш удвох».
— Мамо, може, зготуєш кави для Мануеля?
Пліній завважив, що стара на мить завагалась і, не зронивши й словечка, повернула назад. Залитий сонячним промінням коридор закінчувався трьома сходинками. Господиня розчинила стулчасті двері:
— А це наша спіжарня. Тут ми тримаємо сири й окости, що їх нам доставляють з Томельйосо. Можете подивитись. Он у тому барилі вино, якому бозна-скільки років.
Пліній пройшов між полиць, заставлених пляшками, балцанками, барильцями й головками сиру. Зі стелі звисали окости й шматки солонини, виноградові грона нового врожаю й китайські дині. На барилі зі старим вином видніли нерозбірливі літери.