— Ваші б слова, доне Ансельмо, та до Бога!
Дім Рудих сестер
Інспектор Хіменес Пандорадо подався шукати вільне авто, а Пліній і дон Лотаріо чекали при брамі департаменту безпеки на вулиці Корреос. Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.
— Я, певне, старію, Мануелю, — раптом сказав ветеринар.
— Чого б це?
— Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, — із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. — Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.
Пліній помовчав і глибокодумно мовив:
— То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.
— Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:
— Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.
— То для тебе це вже доконаний факт?
— Ні. Цей вузол людина не годна розплутати… Лишається тільки призвичаїтись.
Мимо пройшло кілька гривастих хлопців у довгих піджаках і кльошових штанях. Вони збуджено сміялись у передчутті якоїсь забавки.
— Бач, який оптимізм…
Кожен замислився про своє. Пліній перший урвав мовчанку:
— Я їх немов бачу…
— Кого, Мануелю?
— Рудих близнят… Усміхнені, у білих сукенках, вони йдуть, побравшись за руки, Двірцевою алеєю. І песик з ними.
— Але ж ні батько, ні мати не були руді.
— Певне, хтось із предків був рудий. Або ж незгода крові…
— Можливо. Ми, науковці, називаємо це генами.
— Отже, незгода генів.
— Чи можуть гени доходити згоди чи ні, цього я вже не знаю.
Нарешті з'явився інспектор Хіменес, з невластивим для його молодих літ черевцем.
— Раніш ніж за чверть години авто не буде.
— У такому разі пройдемося, — запропонував Пліній.
— Далися вам ті прохідки! Ліпше випити пива тут навпроти, в «Ла тропікал».
Дону Лотаріо пропозиція сподобалась.
— Ходімо, плачу я.
— Перепрошую, але я запросив перший. А ви можете заплатити за перекуску.
— Гаразд, плачу за краби.
— То вам доведеться потрусити гаманом.
— Пусте!
Скориставшись прогалиною у вуличному русі, вони перейшли на той бік вулиці.
В міру того як пиво цідилося в кухлі, а кельнер подавав краби, дон Лотаріо веселішав, а інспектор Хіменес потирав руки.
— Коли світ дійде якогось ладу, — виголосив ветеринар, патраючи краба, — ми житимемо виключно з дарів моря. В ньому задосить усього для всіх. А ми його досі не знаємо як слід. Люди бояться моря й користаються тільки з пляжів та кількох видів нікчемних риб.
Хіменес засміявся і ствердно покивав головою:
— То правда! Земля дає мало, а праці вимагає багато.
— Отже ви, доне Лотаріо, вважаєте, що землі нам уже замало?
— Авжеж, Мануелю. — І до кельнера: — Ще крабів, будь ласка!
Вони палили, наситившись, коли зайшов поліцейський і доповів, що машину подано.
Хіменес сів спереду біля водія, двоє приятелів позаду, й авто рушило з місця.
Вийшли перед брамою старовинного будинку на вулиці Аугусто Фігероа. Поминувши придверницьку, де сиділо біляве дівча й читало комікси, побралися нагору вузькими сходами з хисткими приступками. На помістку кожного поверху стояла старенька лава з полірованого горіхозого дерева, немов запрошуючи до перепочинку або до розмови. На облуплених панелях проглядали модерністські розписи, подібні до віньєток у томику поезій Рубена Даріо. Іронія долі. Ті малюнки й кольори з кінця минулого століття тепер правили за взірець для новочасних плакатистів.
На третьому поверсі Хіменес попросив у Плінія ключа від помешкання і впевнено відімкнув двері. У передпокої на них повіяло запахом вільгості. На чорному столику стояло овальне люстро, всіяне темними, зеленими й золотавими плямами. Час вибрав з нього живе срібло, явивши натомість цю смертельну висипку. Хоч би хто дивився в нього, бачив своє обличчя таким же старим і гнояним, як саме люстро. Крім того, воно надавало якоїсь дивовижної відлеглості віддзеркаленим образам, відкидаючи їх далеко від себе. Троє чоловіків побачили себе в ньому, немов у вузькій видовженій вуличці.
Хіменес пройшов перший, запалюючи світло й відчиняючи двері. Помешкання, в якому стояв важкий дух, було чимале — величезні покої з високими вікнами, широчезними балконами й грубезними стінами. Все умеблювання на смак останньої третини минулого століття — без надмірностей і зайвої пишноти. Матер'яне оббиття зблякло від сонця, вицвіло з плином часу. В їдальні — срібне начиння, певне, весільні дарунки доби королеви регентки. На стінах — натюрморти із забитим птаством та фруктами мідяного кольору, олійні портрети бородатих добродіїв у сурдутах з орденськими стрічками, сумовитих пань з обличчями пречистих дів, фотознімки із застиглими постатями. В опочивальнях — високі нічні столики, розп'яття з патетичними Христами, настінні дзиґарі під самою стелею. Кабінет з бюрком і полицями, заставленими правничими книгами та оправленими добірками часописів. У простінках-титули, дипломи і вітрина з давніми медалями й хрестами. Шафи й комоди позамикані на ключ, котрий сестри, певне, забрали з собою, виходячи з дому.
Все це нагадувало оселю, в якій усі враз померли. Немов ніхто ніколи сюди вже не повернеться.
Хіменес показав їм фотокартки сестер Пелаес у різному віці. Таких схожих, таких нерозлучних, повсякчас усміхнених. Пліній і Дон Лотаріо відразу їх упізнавали, час од часу докидаючи якесь слово. їхню увагу привернув знімок дона Норберто Пелаеса в тозі, шапочці і з грубим кодексом у правиці. На іншій фотокартці він, уже бувши нотарем у Мадріді, стояв побіля водограю на Ринковій площі Томельйосо разом з дружиною і двома доньками.
— Я його так добре пам'ятаю, немов тільки вчора бачив, — мовив дон Лотаріо.
Вони продовжили оглядати помешкання, аж зрештою Хіменес поглянув на годинник:
— Я вже мушу йти. Ця справа у ваших руках. Ось ключ від помешкання і звіт про проведені розсліди. Я до ваших послуг у будь-який час. Сподіваюсь, невдовзі вам удасться з'ясувати місце перебування цих червоних чи кольорових близнят, як ви їх називаєте.
Коли приятелі лишились удвох, Пліній сказав:
— Ходімо до вітальні. Я, здається, бачив там електричний камін. А то мене аж морозить у цьому льосі.
Вони загасили світло й перейшли до вітальні. Проходячи Повз телефон у передпокої, Пліній прихопив адресник.
Увімкнувши електрокамін і настільну лампу, вони сіли й закурили в теплі й затишку. Пліній, попихкавши сигаретою, Haчепив окуляри і заходився гортати телефонну книжку. Звіт, що його підготував інспектор Хіменес, містив обмаль, а то й менше того.
Ветеринар у насунутому аж на брови капелюсі затиснув у кутику вуст сигарету і роздивлявся по всіх кутках кімнати — найменшої в помешканні, але саме тут сестри напевне проводили більшість свого сірого й самітного життя. Згідно з інформацією Хіменеса, вони не мали постійної служниці, лиш хатню робітницю, котра приходила через день попрати й прибрати. Вона перша й помітила зникнення своїх стареньких господинь.
Усі стіни були обвішані фотокартками кревних і знайомих у рамцях різного формату. Певне, для того, щоб повсякчас мати змогу споглядати все найкраще і найістотніше в їхньому житті.
Дои Лотаріо уважно приглядався до всього. Тим часом Пліній не відривався од нотатника з адресами.
Багато фотографій вже геть потьмяніли. Невдовзі вони так зблякнуть, що перетворяться на звичайнісінькі картонки без облич і навіть плям. Дон Лотаріо вдивлявся в незнайомі обличчя і думав, що спогади про людей невдовзі після їхньої смерті затираються в пам'яті друзів і родичів, мов сепія на цих портретах. А потім настає день, коли від тих сфотографованих облич, від тих серць, що нас кохали, не лишається вже й сліду спогадів. А згодом, коли поділять наші гроші й майно, потіснять нашу домовину задля інших, — те, що було нашим життям і приявністю, нашим словом і манерами, стає таким далеким од реальності, таким примарним, як перед нашими наррдинами.