— Годі тобі вже мріяти, — підсівши до вогнища і не підводячи голови з грудей, сказав Кендюх. — Сідай уже ближче та берися їсти, а то й так звелася нінащо, як скіпка.
Бідолашна Костяна Голка і бідолашний Кендюх! Який з нього був поганий прозорливець і як він мало тямив на таємних зітханнях і надіях дівочого серця.
— Ні, не хочу, не хочу, — ледве тамуючи лють, однак зовсім приязно відповіла Костяна Голка. — Жінки не те що ви, бовдури: спати та їсти, їсти та спати. Адже скільки роботи!
Костяна Голка справді не помилилась, згадавши за сон. Схиливши голову на груди і обхопивши руками своє велике черево, Кендюх уже куняв, погойдуючись вперед і назад. Перед прибуттям жінок і дітей він встиг з’їсти стегно і ще півстегна сирої оленини. То що ж він мав робити по цьому?
Зауваживши це, Костяна Голка підсунулася до печеної туші олениці і, скромно опустивши вниз очі, почала їсти і їла доти, доки їй здалося, що вона стала вже далеко огряднішою за всіх жінок у таборищі. Це помітили й сторонні. Принаймні той самий Кендюх, розплющивши на хвилину свої посоловілі очі, голосом, повним замилування, мовив:
— Костяна Голко, ти так їси, наче думаєш перемогти в танцях усіх молодиць і дівчат?
— О, звісно, це не так, — знову лагідно відповіла Костяна Голка.
Яка там танцюристка з неї! Однак, коли колоди почнуть гомоніти, то й вона не одстане від гурту.
Незабаром колоди справді в лад забутіли, і гурт молодих дівчат на чолі з Печеричкою вже затупцявся по плацу. Тоді Костяна Голка, неохоче зітхнувши, уперлась руками в землю і взялась уставати. Проте з місця не могла зрушити. Не так це легко зробити такій огрядній дівці, якою стала Костяна Голка.
Кендюх хоч і заплющив очі, а все ж встиг помітити, що од туші оленятка, після того як біля неї попрацювала Костяна Голка, тільки й лишились що ратиці, голова та купа кісток. Решта зникла без сліду.
Костяна Голка дуже вдоволена з себе. Вона солодко приплющує очі і тоненько пищить:
— Ой, Вогняна Хмаро, ой, Оленячий Ріг, підведіть!
Вогняна Хмара, заклопотаний з Печеричкою, нічого не чує. Зате Оленячий Ріг уже біля дівки.
Він робить вигляд, що здивований, як потовщала Костяна Голка, і немовби намагається оббігти навколо неї. Та де там! Тоді розплющує очі Кендюх і, не підводячи з грудей своєї важкої голови, кидає:
— Треба тобі позичити ніг у того, що стрибає далі за всіх.
Ясно, що мова тут іде про Великого Кота, але розсудливий Кендюх не називає його вголос: він, Великий Кіт, міг би ходити тут десь поблизу і з’явитись власною персоною до тих, хто так необачно назвав його ім’я.
Але Оленячий Ріг надто ще молодий і недосвідчений. Присутність усіх мисливців, усіх чотириногих і двоногих вовків, це щасливе полювання, почуття ситості, отож і незалежності, роблять його необережним і одчайдушно неуважним до своїх слів.
Він, як і всі, розуміє натяк Кендюха на страшного хижака та, замість того, щоб обережно обминути його ім’я, на весь голос гукає, накивуючи на Костяну Голку:
— Та хто його знає, може й Великий Кіт не здолав би її обскочити тепер за три скоки!
Як тільки він це сказав, Кендюх, враз підвівши голову, нюхнув повітря, і водночас із цим жалібно й перелякано заскавуліли чотириногі вовки.
— Великий Кіт, — зібрався вже був гукнути до нестями переляканий Кендюх, але його випередив Око.
Та й цей спізнився.
Серед таборища вже стоїть Голомозий. Він у великому замішанні, гніві й розпачі. Він кричить:
— Гей, Великий Коте, чуєш, могутній звірю?! Іди собі, йди, забирайся геть. Зваж, грізний мисливче, на наше прохання, на прохання Рудих Вовків!
Та, замість відповіді, повітря прорізала руда маса. Це метнувся хижак. Тіло його, більше за тіло найбільшого оленя-самця, майже таке, як тіло тура, порснуло в повітрі. Чути потужне сопіння, вихориться пісок, клацають зуби, і водночас чути жахливі крики людини. Це кричить у пащі звіра Костяна Голка. Вона побивається, дриґає щосили ногами. Довге волосся її звивається в одному вихряному колі разом з хмарою сухого пороху і зникає з хижаком, раніше ніж мисливці отямились від жаху.
Мертва пауза. Та ось раптом ворушиться Кендюх. Блідість покриває його широкий твердий лоб. Губи тремтять. З них зривається стогін.
— Велике, непоправне лихо. Цей Оленячий Ріг накликав на табір гнів страшного звіра. Він увійшов у спілку з Великим Котом.
Оленячий Ріг стоїть ні живий, ні мертвий, і поки він намагається розібрати, що саме трапилось, Кендюх береться розповідати все, що знає про цей жахливий випадок. Скам’яніло слухають Руді Вовки оповідача, і їм усе ясніше і ясніше стає, хто справді винен у трагічній пригоді. Сумніву немає і не може бути. Гнів звіра накликав Оленячий Ріг, назвавши вголос його ім’я і як спільник убивці, як його натхненник, він мусить стати до суду.