Відтоді вони знову стали володарями Оленячої Долини.
Костяна Голка насилу розплющує очі. Над нею висока сосна; гострі глиці сяють, освітлені збоку сонцем. На гілці сидять в ряд дві білки і пильно стежать за Костяною Голкою.
Але де вона? Костяна Голка підводить голову, підіймає руку, пробує ворухнути ногою. Як, вона ще вкупі з ним? Тіло підводиться разом з нею? Це таки правда! Костяна Голка вже сидить, навіть намагається встати.
І разом з нею підводиться все її тіло.
Наступила на спичку, вкололась між пальцями, — болить.
Ну, то що ж воно виходить? Значить, Костяна Голка не вмерла? Вона жива, така, як була, у своєму звичному тілі? Костяна Голка навіть зраділа, але відразу нашорошилась. Десь спереду чути потужний рев Великого Кота. А це що? Що це нявчить? Кошенята? Костяна Голка розводить гілки. Там он галявинка. Чорний гриф б’є крилами у повітрі; він хоче летіти й не може, бо в одно крило йому уп’ялось кошеня, а друге висить на нозі…
Великий Кіт люто підстрибує в повітря. Костяна Голка стоїть деякий час нерухомо; а далі одривається од гілок і кидається тікати; вона біжить скільки сили, не дивлячись під ноги, не розбираючи шляху, — тільки б далі від цього страшного місця.
Їй уже все ясно: вона справді жива, але тільки завдяки чорному грифові. Великий Кіт доніс її майже до свого лігва, та гриф напав на отих кошенят і, рятуючи їх, звір забув про неї. Тепер треба використати час і втекти, сховатись раніше, ніж хижак опам’ятається. На шляху трапився терник, — Костяна Голка його не помітила; глибокий рівчак, де весною збігала вода, вона перелетіла так швидко, що придавлена її п’ятою чорна гадюка не встигла навіть тицьнути її в литку і лише тричі скрутилась та люто зашипіла, випускаючи свій роздвоєний довгий язик.
На березі сиділа сорока. Вона весело щебетала з борсуком, розповідаючи йому безліч лісових новин. Мова йшла про Червоних Мурашів. Сорока на свої власні очі бачила, як двоножці оточили селище тих мізерних комах. Вони прийшли із вогняними головешками. Ну ж і гримали, кричали! Голомозий тупав ногами, погрожував списом, а далі ухопив оберемок трави, листя й сухої глиці і кинув усе те на комашнище. Це чистісінька правда!
Сорока сама бачила, як товстий двоножець далі жбурнув у ту купу свою головешку, і вона спалахнула. Ось тут піднявся ґвалт! Мураші біжать хто куди, тягнуть свої подушки, хапають своїх дрібненьких зелененьких корівок. Та куди!
— Ох, як би ти, голубе, зиркнув був хоч одним оком! І сміх і біда. Ті тікають, а ці давлять їх ногами, штурхають у них головешками… Чи й врятувався хоч один…
Сорока на момент спиняє свій стрекіт. Користуючись з цього, борсук, якому найменш було діла до Червоних Мурашів, поцікавився, визирнувши чорненьким носом з-під пенька:
— Але скажи, вони, оті двоножці, звісно, були із своїми гострими довгими палицями?
— О, а то ж як, — підскочила білобока, — там у кожного такий костур, просто жах!
Борсук пирснув і сховався під пеньок. Вона розказує! Попросила б у борсука, — він, чого доброго, знає дещо більше. Костури! Добре про них згадувати, перелітаючи з вершечка на вершечок, а от коли б такий костур та потрапив їй у крижі, — як це весною було з борсуком. Ледве зостався живий.
І борсук ще дбайливіше сховався в нору. Але сороці до цього було байдужісінько.
— Га, — клопоталась вона, — костури такі зграбні, але ти подивився б, що вони стали робити далі. Неймовірно!
Сорока спурхнула нижче і сіла на ту гілку, що якраз була проти нори. В голосі її чулася таємничість.
— Ти чуєш?
Борсук чув; йому самому страшенно кортіло довідатись, що стали робити далі двоножці. І він визирнув знову з нори.
— О, це щось неймовірне! — заскрекотіла сорока. — Покінчивши з мурашами, вони, найперше, оточили праматірну сосну, — ти знаєш, вона росте за ярком проти сухого бука… Тоді голомоза людина здобула з торбини ножа і на глибину двох воронячих дзьобів устромила його в сосну. І це саме почали робити й інші двоножці. Як дерево з усіх боків вкрилося ранами, вони перейшли до тигрячої сосни, — знаєш, об неї тигр завжди чистить свої пазури?
Вони страшенно зраділи такій нагоді, бо кора на деревині і без них була пошматована, і на ній позастигали великі бурульки живиці. Я це все помітила, бо дуже й дуже уважно стежила з сухого бука. Обдивившись дерево, вони швидко стали віддирати ті бурульки і наліпляти на кінці своїх костурів….
— Ти хочеш сказати, на ті кам’яні наконечники? Вони гостріші за пазури…
— Овва, — нетерпляче заскрекотіла сорока, — дозволь уже мені не розбиратись у таких тонкощах, — але вони їх геть чисто пообліпляли живицею, щоразу вкачуючи в мох і суху траву.