А я ж бо й не просив од вас нічого.
(Відступає набік.)
В громаді рух і гомін.
Люцій
Я з ним поговорю. Він завтра буде
готовий до хресту.
Теофіл
Се буде пізно.
Ми завтра йдем на суд останній.
Люцій
(крізь гомін, що зростає)
Завтра
удосвіта… вночі… Через годину!..
Єпископ
Тепер або ніколи. Час не жде.
Голоси з громади
(вириваються з галасу)
Руфіне!.. Брате!.. Згодься!.. Будь покірний!
Покайся! Сповідайся! Охрестися!
Негідний!.. Бог простить!.. Очистить хрест!..
Руфіне!.. Ні, не вартий!.. Він святий!..
Він врятував єпископа!.. Прісцілла —
вона свята, а не Руфін!.. Обоє!
Єпископ їх обох у приклад ставив!
Молитись має церква за обох!
Нехрещений! Дарма!.. Святий!.. Негідний!..
Ключар
(одчиняє двері)
Чи ви тут попилися? Що за галас?
Ви навідились? Годі! Гетьте звідси
усі чужі! Одвідали, ну й досить.
(Сіпає тих одвідачів, що ближчі до нього.)
Кому я се кажу? Чи ви поглухли?
Одвідачі кидаються прощатися з в’язнями. Заметня і гомін. Єпископ і диякон закутуються з головою в плащі і подаються до дверей в гурті одвідачів. Ключар затримує їх.
Ви хто? Куди?
Єпископ і диякон мовчки показують персні. Ключар удає, ніби спустив їх з очей і звертається до інших.
Ну, ну! хутчій, хутчій.
Одвідачі всі виходять. Зостаються в’язні без єпископа і диякона.
Ключар
(до в’язнів)
Тепер і ви збирайтеся. На допит
вас казано привести. Та не всіх.
Руфін з Прісціллою хай зостаються,
їх питано.
(До Нартала.)
Ага, ти сам не встанеш.
Гей, вартові, сюди!
Увіходять двоє вартових.
Розкуйте трохи
сього добродія, та не зовсім.
І стережіть, щоб він не втік з дороги.
Вартові здіймаюсь з Нартала частину ланцюгів, але руки й ноги лишають у кайданах.
Теофіл
(до громади, поки розковують Нартала)
Не тратьте зваги, діти, будьте тверді.
Мені вас доручив єпископ.
(до Парвуса)
Слухай,
поводься здержливо, в речах будь мірний.
Парвус
Я бога слухаю, а не тебе.
Теофіл
(до громади)
Він бунтівник. Ви з ним не розмовляйте,
Нехай покається.
Нартал
(до Парвуса зо сміхом)
Поздоровляю,
товаришу! Тепер мені є пара!
Ключар
Ну, вже готово?
(до вартових з Нарталом)
Ви вперед. Рушайте.
Всі виходять. Руфін і Прісцілла лишаються самі.
Прісцілла
Руфіне!
Руфін
(по хвилі мовчання)
Що?
Прісцілла
Ходи сюди до мене.
Руфін
Навіщо я тобі! Ти ж осудила
мене прилюдно і не вислухавши.
Про що ж тепера маєш говорити?
Навіщо завдавати ще тортури,
коли я й так засуджений від тебе?
Прісцілла
Кола б ти знав, які тяжкі тортури
я завдала собі, тебе судивши!
Та й не судила я. Хіба то суд?
То стогін болю. Я його тлумила,
поки могла… Як боляче, як страшно
теряти віру в дорогу людину!
Мов гине цілий світ… Яка се мука!
І як могла я пережити теє?!
Руфін
(підходить до неї ближче)
Тебе ж просив я: відлучи себе
від справи про довір’я їх до мене.
Прісцілла
Скажи ти серцю: відлучись від тіла!
(з поривом.)
Руфіне, дорогий! Я дуже винна
супроти тебе! Марним підозрінням
сплямила я себе! Картай мене!
Скажи, що ти ніколи не простиш
образи лютої. Зречись мене!
Але скажи, що то я помилилась,
що ти нікого не дурив, що ти…
(голос її переривається від турботи)
що ти… душею християнин… правда?
Неприязно поводився ти, згорда —
патриціанська звичка з того винна,
але ж ти каєшся? Тепер? В сю мить?
Мовчиш? Не гідна я твоєї мови?
Суди мене!.. Клени мене!.. Картай,
та не мовчи… Ти християнин?..
Правда?
Чому мовчиш? Чи я для тебе вмерла?
(Зривається, хапає Руфіна за руку. Але опускається на коліна, тремтячи від слабості і крайньої стурбованості.)
Руфін
(підводить її і підтримує, вона з риданням притуляється до нього)
Не рвися, люба, так. Не муч мене.