Круста
Що ж ти не п’єш?
Фортунат
Я не вживаю.
Круста
Дивно! Знаєш, друже,
що се образа бога Діоніса.
А ми тут під його покровом — бачиш?
(Показує на малюнок вакханалій; християни понуро спускають очі додолу.)
Руфіне, друже, гарна в тебе хата!
Мозаїка чудова!.. Тільки що се?
Куди всі статуї твої поділись?
Руфін
Та то… прийшлося нам поправить дещо…
і то ж не всі… тут деякі лишились…
Круста
(п’яніючи)
Еге ж, еге… Катон Молодший є…
колишній Рим… республіка…
(Знов тверезіше.)
Здається,
колись тут бюсти цезарів стояли?
Руфін
Ніколи!
(Схаменувшись.)
Себто… щось не пригадаю…
Круста
(знов п’янувато)
Так, так… забути легко…
Хтось стукає в хвіртку. Круста схоплюється, щоб іти одчинять. Руфін удержує його за руку.
Руфін
(до Крусти)
Не турбуйся.
Тут є молодші.
(До Фортуната.)
Одчини, мій друже,
прошу тебе.
Фортунат іде, одчиняє старому християнинові Теофілові і щось пошепки говорить йому, той невдоволено крутить головою і повагом, з суворим обличчям, іде з Фортунатом в триклініум, вітається з Руфіном і мовчки сідає коло стола.
Руфін
От несподівано, кохані друзі,
зійшлись ви всі до мене, тільки шкода,
що саме я слабий.
Раб вносить гаряче вино.
Оце ж і ліки
по наказу проречистого Крусти.
Теофіл
(нахилившись до Фортуната, стиха)
Який се Круста? Друг Кріспіна Секста?
Фортунат
Той самий.
Теофіл нічого не каже, тільки ще гірше насуплюється.
Круста
(до Теофіла)
Що се ти смутний, мій батьку?
Теофіл
Старий я веселитись.
Круста
Що там старість!
Анакреон старіший був над тебе
в той час, коли складав веселі оди.
От якби нам хто заспівав котру!
(До Руфіна.)
Чи в тебе єсть із Греції рабині,
щоб нам з Анакреона заспівали?
Руфін
Грекинь у нас нема, та й вибачай,
але мені тепера не до співів,
бо голова болить.
Круста
А правда, правда!
Як ти про цезарів, так я про слабість
зовсім забув.
Знов стук у хвіртку, дуже тихенький. Круста його не чує, а Фортунат схоплюється і непрошений біжить відчинити. Увіходять троє християн-плебеїв: Урбан, Флегон і Аквіла, вони убрані просто, по-ремісницьки.
Урбан
Чи тута дім патриція Руфіна?
нам сказано сюди прийти…
Руфін
(перебиває)
Так, так.
Тут є для вас робота.
Урбан
Як — робота?
Руфін
Там дещо…
(Підводиться, щоб іти до них.)
Круста
(удержує його)
Не трудися, ти ж бо хворий!
(Кляскає.)
Раб увіходить.
Ось покажи сим людям, де робота.
Руфін
(з досадою до Крусти)
Ти вже мене за мертвого вважаєш?
Але ж я маю ще і волю, й голос.
Я можу сам покликать слуг своїх
і дати наказ їм, коли захочу.
(До раба.)
Іди, мені нічого не потрібно.
Раб виходить. Руфін звертається до ремісників.
Ви сядьте там, під дубом, на ослоні.
Аквіла
(бурмотить)
Се щось непевне… Я не розумію…
Всі три сідають під дубом на камінній лаві.
Круста
(до Теофіла)
Страх як псує хвороба вдачу людську!
Лагідний друг мій став такий дражливий.
Чи бачив ти його коли таким?
Теофіл мовчить.
Руфін
Та він моєї вдачі ще не знає.
Се мого батька друг. Прибув недавно
з чужини, де прожив багато років.
Круста
А!
(До Теофіла.)
Де ж ти пробував, шановний батьку?
Теофіл мовчить.
Руфін
У Галлії.
(До Крусти тихо.)
Старий недочуває.
Теофіл здивовано скидає на Руфіна очима, той стрічається з ним благальним поглядом, Круста усміхається.
Увіходить молодий патрицій Кней Люцій, із ним дуже молодий відпущеник — колишній його раб-африканець Нартал, обидва християни. Руфін дивиться на Люція з непевністю, не знаючи, як має його зустріти, але побачивши, що всі християни вітають його як знайомого, стрічає і собі привітно.