Гей, пусти, бо серце трісне!
(Силкується вирвати руки.)
Диякон
(виходить з хатніх дверей)
Що тут за крик? Що сталося?
Круста
Та бачиш,
тут нове чудо бога з Галілеї —
оцей патрицій без вина сп’янів.
Диякон
(підходить до Нартала, нишком)
Ти всіх занапастиш. Ну, будь же тихо!
Нартал випускає з рук кухля і кидається на лаву, зовсім знесилений погамованим вибухом. Люцій кладе йому руку на чоло і щось шепоче, нахилившись над ним низенько.
Диякон
(звертається до інших, головно до Крусти)
Господар просить вибачить йому,
що він не вийде навіть попрощатись,
бо я його покласти в ліжко мусив,
а вас прохати мушу розійтись,
бо хворому потрібен спокій.
Круста
(підвівся, потім знову сів)
Може,
я ліг би тут собі тихенько спати?
Бо щось моїм ногам ніяк не йдеться.
Люцій
Ні, се не випадає. Ліпше я
тебе додому проведу помалу.
Круста неохоче встає, Люцій помагає йому.
Диякон
(до Нартала)
Тебе прошу, посидь коло слабого,
поки ми з панею зготуєм купіль.
Круста
(спиняється)
Я, я посиджу!
Диякон
(лагідно плескає його по плечі)
Ні вже, ти спочинь
сам краще в ліжку дома. Адже кажеш:
«Ногам не йдеться». Де ж тобі глядіти
слабих людей?
Круста
Ну, ну, бувай здоров!
(Виходить з Люцієм.)
Ледве зачинилась хвіртка за Крустою і Люціем, з-за кущів у садку виходять Фортунат і Парвус, а з ними ще кілька інших, що непомітно для Крусти увіходили в садок і, остережені через двох попередніх, перестоювали в садку.
Фортунат
Ну, слава богу, позбулися Крусти!
Парвус
(понуро)
Ще невідомо, що то далі буде.
Фортунат
Що ж може бути? Адже він пішов.
Парвус
Але куди?
Фортунат
Та вже ж додому певне.
Парвус
Се невідомо.
Диякон
Люцій з ним пішов,
то вже ж догляне й зради не допустить.
Парвус
Та так-то воно, так… А я волів би,
щоб і за Люцієм ще хто пішов.
Диякон
Навіщо се?
Парвус
Щось я не маю віри
до тих патриціїв високородних,
занадто ввічливих та делікатних
до всяких Круст.
Диякон
А як би ж ти хотів?
Так, як Нартал, із ними зачіпатись
і наражати всіх нас на погибель
вперед іще, ніж ми відбудем збори?
Парвус
Та я не знаю… Тільки ж вислухати,
як той поганин ображає бога
і перемовчувать — се теж спокуса,
се може до байдужості довести.
Диякон
(подумавши)
Се справа трудна… Сам я не здолаю
розважити її. Нехай єпископ
нам роз’яснить на зборах се питання.
Фортунат
Авжеж, найкраще так, нехай єпископ.
Дехто з новоприбулих
Так, так, єпископ! Він нам се розважить!
Парвус
Як так, то й так… Я тільки знов скажу:
мені оті патриції непевні,
не бачу я в них щирості такої,
як у плебеїв. Щось вони мудрують,
філософів спогадують поганських
та всякі панські світові звичаї,
так мов не досить їм письма святого,
слів господа Христа і заповітів
отця небесного — ще їм потрібна
усяка мудрість марна сього світу.
Фортунат
Ну, так вони вже виховані, брате,
привчені змалку.
Парвус
То ж і я кажу!
А для убогих духом се спокуса,
що книжники й пани мов верховодять
в громаді нашій, наче бог злюбив їх
понад простолюд.
Диякон
Я гадаю, сину,
що й сюю справу зважить нам несила.
Ти поспитай єпископа на зборі.
Дехто з присутніх
Авжеж! найкраще!
Парвус
Та нехай і так…
Я, власне, нагадав вам про обачність…
Не сам я се подумав, а й старий наш
подався навіть геть з тії «бесіди», —
одно, що не хотів блюзнірства слухать,
а друге, що йому здалось непевним
поводіння і Люція, й Руфіна.
Диякон
Руфіна?
Парвус
Так. Що ж, ніде правди діти,
воно й мені теж видалось непевним.
Коли б тут не було якої пастки…
Між присутніми тривожне шепотіння.