якби тирани наші віддавали
всі присуди свої на розсуд божий
і «грішникам» не завдавали муки
в надії на геєну вічну?
Руфін
Може.
Люцій
Так само й з розумом. Хай наш вогонь
від дерева сирого, але згодься,
що ми й сире примушуєм горіти,
а твій вогонь саме сухе, добірне
спроможен запалити, сирина ж
гниє тим часом без ужитку, марне.
Руфін
Чи філософський розум не пройняв би
ту сирину?
Люцій
(заперечує, хитаючи головою)
Така природа людська,
що досконале може в ній прийматись
помалу і в тісному крузі тільки.
Якби всі римляни були подібні
натурою до тебе, я сказав би,
що Рим зробивсь Новим Єрусалимом
без чуда божого. Але я знаю,
що мало римлян є таких, як ти,
і вірю, що потрібне чудо боже,
щоб Рим відбудувати.
Руфін
Що тобі
тепер до Риму? Ти вже християнин,
«Єрусалим» тепер твоя столиця!
Республіка вже не лежить на серці,
монархію Христову ти будуєш.
Люцій
Тобі ввижається там розбрат, де є згода.
Я всесвітянин римський і бажав би
побачить Рим столицею всесвіта,
і щоб зруйнований Єрусалим
в Італії мов фенікс відродився
і крила розпростер на римські гори.
Коли в нас буде цар один на небі,
то на землі вже місця не достане
тиранам-цезарям, і церква наша
республіку міцну заложить в Римі.
Руфін
То вже не буде Рим, бо ваша церква
не дбає про закон, про славу Риму,
вона перейняла юдейський звичай,
і віру, і закон.
Люцій
Не так, Руфіне.
Юдеї відреклись Мессії свого,
і він всесвітнім богом став. Так води,
з рік невеличких викинуті в море,
світ обтікають вкупі з океаном,
братаючись із водами всіх сторін.
Тут п’яний Круста розумом простацьким
і грубими словами те завважив,
чого мудріші люди ще не знають,
та з п’яних уст пророчий дух озвався:
Христос погодиться і з Діонісом,
бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось.
В Христі воскресне Діоніс удруге!
Руфін
(смутно)
Ні, вір мені, боги не воскресають.
Міг Діоніс воскреснуть з Адоніса,
бо Адоніс був смертний. Що героя
за бога вславлено, се річ звичайна.
З рук смерті люди дістають безсмертя,
не так боги. Бог мусить жить невпинно,
так, як живе Платонова ідея,
бо як умре, то вже не воскресає.
Коли ваш бог живий, а наші вмерли,
то згода межи ними запанує
хіба тоді, коли вже й ваш умре.
Люцій
Наш бог не може вмерти!
Руфін
Час покаже…
Та поки що не ви, а ми в жалобі…
(Показує на яму від статуї.)
Тут статуя стояла Діоніса,
тепер тут яма — не спіткнись на неї
як-небудь в темряві — сю порожнечу
що виповнити може?
Люцій
Я пораджу:
в ті ями, що від статуй полишились,
ти дерева хороші посади,
і зараз твій садок повеселіє.
Бо там, де мертві постаті стояли
богів умерлих, — зацвіте весна
живою, плідною красою.
Вони який час мовчки походжають по стежках.
Руфін
Друже,
ти в мене заронив зерно надії…
Коли б ти знав, як я часами прагну
повірити, ну, хоч отак, як ти,
в те християнство! Бачу я, та віра
у тебе «з зерням солі», як то кажуть,
вона холодна…
Люцій
Ні! ти помиливсь!
Хіба холодне те ждання пекуче,
що живить нас і мучить край постелі
слабого батька? Не ладні ж хіба ми
тому і руки, й ноги цілувати,
хто верне хворому здоров’я й силу?
Чи ж ми не віддамо і срібло, й злото
за ліки, хоч вони гіркі й несмачні?
Чи ж ми самі не помагаєм ревне
слабого й одурити у потребі,
щоб тільки він зажив спасенних ліків?
Хоч у душі зринає часом сумнів
про лікаря і про корисність ліків,
але як ми не знаєм більше ради,
то ми той сумнів глушимо і пильно
ховаємо від хворого. Де ж холод,
коли душа горить від сподівання?
Руфін
Не знаю… Все ж непевні тії «ліки»
і небезпечні…
Люцій
Бо така ж і слабість!
А ти хіба які певніші знаєш?
Руфін
Я думав, що не знаю, і даремне
прогаяв стільки дорогого часу,
бо думав, що я сам на цілий Рим
і що мені товаришів немає
для замислів моїх. Але тепера
мені щось блиснуло… От ти, такий