і то формально.
Нартал
Завжди був рабом!
Римляни ж не дають ніколи, зроду
своїм рабам визволу. Ти купив
мене з душею. Поки був у пана,
я знав, що слід римлян всіх ненавидіть,
а тут я мусив полюбить тебе.
Люцій
(з лагідним усміхом в голосі)
Хіба ж се зле?
Нартал
(крутить головою, при чому кайдани стиха бряжчать)
О зле, се дуже зле!
Се щонайгірше!.. Я колись був дикий,
і щирий, і палкий, як звір в пустині.
Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати,
як лев, як барс, і рвався у пустиню
або на ворога, на свого пана,
і, певне б, вирвався або сконав,
якби не ти.
Люцій
Тебе я не неволив,
ти міг іти додому, якби хтів.
Нартал
Якби хотіти міг! Але ж, кажу я,
тим і панує хитрий Рим над нами,
що він нам одбирає змогу хтіти.
Римлянин всяк загине сам скоріше,
ніж варвару дасть волю, — так і ти!
Ти став мені показувати зараз,
не через грати, а на вільній волі,
красу Італії, багатство Рима, —
у мене дух зайнявся! І забув я
пустиню рідну й батьківський намет
для нечесті блискучої. А потім
ти показав мені ще інші скарби, —
світ філософії, науки, хисту, —
і я, нещасний варвар, думав щиро,
що я римлянином навіки став,
що й Рим прийняв мене за свого сина…
Я помилився, хутко показали
мені сю помилку твої краяни,
патриції та запанілі хами, —
щодня вони презирством викликали
зо дна душі моєї знову звіра,
і знову я ставав номадом диким,
душею повертаючись додому.
Але ти знов на мене сплів сильце:
ти навернув мене у християнство.
Тоді-то й почалася повна влада,
безмежне панування надо мною.
Ох, як же тяжко я тоді страждав!
Не знав ти, як було ридав я гірко
по ночах, як оплакував неволю.
І жалував про ту залізну клітку,
де я був тілом раб, душею вільний.
Та вороття мені вже не було.
Краси Італії, багатства Рима
і скарбів розуму не досить стало
для відпущеника, що ти розпестив.
Зопсована душа запрагла неба,
розкоші вічної, надземних скарбів,
і я за них продав і честь, і гордість.
Люцій
Але здобув любов і спокій духу.
Нартал
Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!
Я не навчився ворогів любити[10],
я сам себе дурив, що їх люблю,
щоб хоч обманом запобігти неба.
Але ж обманом неба не здобути,
і я зламав себе зовсім даремне,
я на безслав’ї гину — ні за віщо!
прикутий, мов собака, до стовпа, —
от надгорода за життя собаче!
Я не любив нікого, окрім тебе,
тебе ж любив, як пес той свого пана,
бо я не знав, що ти найгірший ворог,
а то б ненавидів тебе й тоді
так, як тепер. Але ж я тільки тута,
на довгому темничному дозвіллі,
збагнув усю глибінь моєї ганьби
і твій злочин.
Люцій
(з глибоким почуттям, щиро)
Моя дитина бідна!
Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.
Нартал
Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать,
піймати в пастку хочеш? Знаю я
тепер всі підступи лукаві римські.
Я зрозумів тепер, що вас призводить,
вас, вояків жорстоких, переймати
релігію любові та покори, —
ви сковуєте тим ще не закутих,
без війська хочете весь світ зажерти,
всіх варварів в кормигу запрягти,
всі Карфагени зруйнувать без зброї.
Хіба ж неправда?
Люцій мовчить
Га, мовчиш, мовчиш?
Ага, я наступив тобі на горло?
Люцій
Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде?
Нехай над вами Рим і запанує,
але ж не зброєю, любов’ю тільки.
Нартал
Хотів би ти, щоб Карфаген тепера
над Римом панував, хоч би й любов’ю?
Люцій мовчить.
Тепер мене нічим ти не одуриш,
нічим не зв’яжеш дикої душі!
Ох, якби тільки сих кайданів збутись,
помстився б я на Римові!
Люцій
Нещасний!
що б ти зробив?
Нартал
(раптом вигукнув на всю темницю)
Пожар пустив би в Римі!
В громаді чутно крик жаху.
І римський попіл вітром би розвіяв,
і сіль посіяв би на пожарині,
щоб і трава не виросла!
Дехто з християн
О боже!
Що тільки сей безумний варвар каже?
Фортунат