До чого я дожив?! Чого діждав?!
Яка неслава на весь рід мій впала!
Від кого ж? Від єдиної дитини…
Руфін
Даремне ти її картаєш, батьку.
Панса
(до Руфіна, гостріше)
Так, справді, слід мені тебе картати,
а не її. Ти взяв її від мене
в звичаях добрих виховану, чесну,
римлянку справедливу — чим же стала
вона в твоєму дому? А тепера
яку нову господу ти їй дав?
Матрона римська — у тюрмі домує!
Подружнє ложе їй — гнила солома!
І тілові її не муж господар,
а кат…
(Голос йому переривається, і він знов закривається тогою)
Прісцілла
Мій таточку, не гань Руфіна!
Не він мені, а я йому дала
нову господу і нового пана.
Панса
(знов запанував над собою)
Сьому б то правда? Що я чую, зятю?
То се вже ти в ярмі у жінки ходиш?
Скинь те ярмо! Ти ж пан їй по закону!
Якби ще я мав право над дочкою,
я знав би, як направити її
на чесний шлях!
Руфін
Прісцілла чесна, батьку,
їй честі не уймай.
Прісцілла
Є справи, тату,
де вже ні батьківське, ні мужнє право
не мають сили.
Панса
Що ж то вже й за справи!
Руфін
Так, батьку, вір мені, — немає сили,
що змусила б до зради християнку,
душею щиру, серцем незрадливу.
Панса
(тратить свою удавану суворість. Тривожно, безпорадно)
Так що ж се? Як же се? Я не збагну…
Так чим же се скінчиться? Як же буде?..
Прісцілла
(простягає до нього руку)
Сядь, батеньку, край мене, поговорим.
Панса сідає коло Прісцілли, вона притуляється до його плеча головою.
Я, таточку, не вірю, щоб ти справді
нечесною вважав свою Прісціллу.
Панса
(розчулений)
Ні, ні, забудь про се, моя дитино!
Ти чесна, добра, ти лагідна, вірна,
у матір ти вдалась… А знаєш, мама
за ціле наше пожиття подружнє
мене вразила раз лиш — тим, що вмерла…
Прісцілла
Так саме мушу й я вразити…
Панса
Доню!
Не говори такого! Мама вмерла,
бо час її настав, боги судили,
з недугою прийшла до неї смерть.
Тобі ж боги не відняли здоров’я,
твоє життя в твоїх руках.
Прісцілла
Ні, тату,
настав уже й мій час. Отак невидно
перетинається життя людське…
Я здавна вже мов гість на сьому світі.
Душа моя вгорі…
Панса
(встає, відчужений дивним екстатичним виразом її слів)
Руфіне! Що се?
Вона мов зачарована! Запевне,
дання дали їй тії християни.
(Трясе Прісціллу за плече, мов хоче пробудити.)
Прісцілло! Донечко моя! Прокинься!
Опам’ятайся!
Прісцілла
(просто)
Батеньку, чого ти?
Таж я зовсім притомна.
Панса
Лихо тяжке
з притомністю такою… Ні, Руфіне,
я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш —
для мене ти не зять, а син єдиний,
тобі я передам своїх пенатів,
коли умру.
Руфін
Я вмру скоріш від тебе.
Панса
Ой не кажи сього! Се ніж для мене!
Та що з тобою? Я не розумію.
Яке тобі до сеї секти діло?
Я не збагну! Се просто божевілля!
Руфін
Бач, довго поясняти, як се сталось,
а часу обмаль. Вір мені на слово, —
я б не завдав тобі такої рани,
якби мене не змусила до того
повинність вища над родинні зв’язки.
Панса
Яка ж повинність? Ти ж повинен жити,
щоб службу Римові сповняти чесно.
Забудь свої республіканські мрії.
Син добрий самохіть іде в неволю,
Щоб тільки батькові допомогти.
Твій батько — Рим у тяжкій скруті, сину.
Он варвари германські наступають,
Паннонія в огні, і схід, і захід,
полуднє й північ бурею грозять,
а в нас — безлюддя, нелад і драпіжність.
Руфіне, кожний чесний громадянин
тепер за десятьох служить повинен,
за сто, за тисячу! А ти — втікач,
в таку хвилину зброю склав! Ой сором,
ой ганьба, сину, ой тяжка неслава!
Руфін
(видимо стурбований)
Ти боляче мене словами б’єш…