— Звідки мені було знати, що це її перука? То була просто перука! Може, вона просто собі там лежала! Звідки мені було знати, що місіс Брустер лиса? Ти ж он носиш перуку, а не лисий!
— То в суді. Я надягаю перуку лише в суді, — містерові Свіфтові урвався терпець.
— І ти не знаєш, куди пес заніс перуку? — спитала місіс Свіфт у сина.
Саме в цю мить Джок увірвався до кімнати з радісним гавкотом. На ньому досі були плями зеленої фарби. Місіс Свіфт…
— О Господи, — застогнав Тедді, і книжка впала на підлогу.
Іззі вкрала його життя. Як вона посміла? (Він справді не винен у тому інциденті з фарбою). Вона вкрала його життя, усе перебрехала й зробила з нього геть іншого хлопця, дурного, з дурними пригодами. З дурним, дурним, дурним псом — вест-гайленд-вайт тер'єром із хитрою мордою й чорними очима-намистинами. У книжці навіть були ілюстрації, схожі на пародії, від того було тільки гірше. Авґуст був обшарпаним зухвалим школярем із кашкетом на потилиці й ріденькою чілкою на очі; з його кишені завжди звисала рогатка. Книжка була у м'якій зеленій обкладинці, на якій золотими літерами написано: «Пригоди Авґуста», Дельфі Фокс — такий, виявляється, в Іззі «псевдонім». І посвята: «Моєму небожеві Тедді, моєму власному любому Авґустові». От дурня.
Найбільше його засмутило те, що в Авґуста був тер'єр. По-перше, це неправильна порода, по-друге, це нагадувало йому про жахливу трагедію — його Триксі померла перед Різдвом. Тедді ніколи не думав, що переживе її, тож страждав не лише від горя, а й від шоку. Коли він повернувся після першого семестру в інтернаті, Триксі вже не було — її поховали під яблунями, обіч Боцмана.
— Ми сподівалися, що вона дотягне до твого повернення, друже, — сказав Г'ю, — але вона не витримала.
Тедді здавалося, він ніколи не змириться з цією втратою. Може, він і не змирився, але за кілька тижнів після виходу «Пригод Авґуста» Іззі нагрянула до них із черговим подарунком — крихітним цуценям тер'єра, на дорогому нашийнику якого було написано «Джок». Тедді впирався, як міг, щоб не полюбити цуценя: тим би він не лише зрадив свою любов до Триксі, а й прийняв жахливу художню версію свого життя. Проте, звісно, марно: вже незабаром цуцик знайшов місце у його серці.
Утім, Авґуст переслідував його у тій чи іншій формі до кінця життя.
Зайшовши до кімнати, Урсула підняла книжку з підлоги й почала читати вголос.
«“Це що, Авґуст?” — театрально прошепотіла міс Слі на вухо містерові Свіфтові. Люди з сусідніх рядів почали зацікавлено озиратися».
Із чого ж складався Тедді? Справді, не з равликів і слимаків: він складався з багатьох поколінь Бересфордів і Тоддів, що зійшлися в холодному ліжку студеної осінньої ночі, коли батько піймав золоту нить материного волосся й не відпускав, доки не витягнув їх обох до далекого берега (у них було багато евфемізмів на позначення цього акту). Коли вони завмерли у кораблетрощі подружнього ліжка, кожного трохи спантеличила несподівана пристрасть іншого. Г'ю відкашлявся й пробурмотів: «Що, спізнали далекі глибини?». Сильвія не відповіла, їй здавалося, що мореплавні метафори зайшли задалеко.
Проте піщина все ж потрапила до мушлі (це вже метафора Сильвії). Перлина, якій судилося стати Едвардом Бересфордом Тоддом, почала рости й урешті прийшла на світ напередодні Великої війни — а тоді малий годинами безжурно лежав у своїй колисці, не вимагаючи ніякого товариства, крім срібного зайчика, що звисав із її дашка.
Його мати — велика левиця, що на м'яких лапах крокує домом, захищаючи їх усіх. Батько був більшою загадкою: він щодня зникав до іншого світу («Банку»), а потім до світу ще ширшого і віддаленішого («Війни»). Сестри любили Тедді, гойдали, підкидали, обсипали поцілунками. Брат уже вчився у школі, де йому прищепили належний стоїцизм, тож лише хмурився на малого, коли приїздив додому на канікули. Мати горнулася до нього й шепотіла: «З усіх дітей ти мій найулюбленіший», — він розумів, що це правда, і йому було шкода інших. (Сильвія думала: яка ж то полегша — нарешті осягнути, що таке любов).
Принаймні вони всі були щасливі — у цьому він не сумнівався. Лише згодом він зрозумів, що не все так просто. Щастя, як і життя, вразливе, мов серце пташки, мов мерехтіння дзвоників у лісі, проте Лисячий закуток, доки існував, був його омріяною Аркадією.
1980
Діти Адамові
— Мамо, я їсти хочу.