Неприємну атмосферу посилював виснажливий гамір телевізорів із виставленою на максимум гучністю, які були в кожній кімнаті, — «Хто хоче стати мільйонером?» намагалося перекричати «Останнього героя», хоча насправді всім байдуже, що дивитися, бо ніхто вже нічого не розумів. Десь завжди лунав довгий і наполегливий дзвінок виклика медсестри — хтось із пожильців намагався привернути увагу когось, будь-кого.
Була там і спільна вітальня, де пожильці паркувалися перед значно більшим і гучнішим телевізором. Із незбагненних для Віоли причин у вітальні стояла велика клітка з ув’язненою парою нерозлучників, на яких ніхто не зважав. Їй не подобався «Феннінґ-Корт» — житловий комплекс, до якого вона заманила батька вже майже двадцять років тому, — проте у порівнянні з будинком для старих (ой, перепрошую, домом турботи) то був втрачений рай. «Те пекло скрізь, — невимушено сказала вона батькові, — і я довічно в нім»[10]. Вона широко посміхнулася нянечці, що саме проходила повз їхні прочинені двері. Та хто взявся б при здоровому глузді стверджувати, що евтаназія — це погано? Шипман, який присипляв своїх пацієнтів, все усім зіпсував. *
Та хай би як страшно було у «Тополевих горбах», вони бодай звільняють Віолу від обов'язку про нього дбати, міняти памперси, годувати з ложечки кашкою і вигадувати спосіб розважати його протягом довгих годин між годуваннями. Вона навіть із дітьми погано давала собі раду, тож навряд чи їй повелося б краще з тим, хто сягнув протилежного кінця життя. Вона просто не створена для того, щоб дбати про інших.
Віола уявляла, що її нутрощі зроблені з тверді, мовби органи і м’які тканини давно скам’яніли. «Скам’яніння Віоли Ромен» — незла назва для чогось. Мабуть, для її життя. Тільки хто ж таке напише? І чи вдасться їй їх спинити?
Як бути чесною (бодай з собою), людей вона насправді не любить. («‘L’enfer, c’est les autres», — легковажно сміється Віола Ромен, проте, очевидно, це неправда: вона з великим співчуттям пише про людську природу». Журнал «Ред», 2011). На свій захист (Віола часто думала про себе у третій особі, мовби представляла себе присяжним) — отже, на свій захист може сказати, що останнім часом її засмучують до сліз випадки жорстокого поводження з тваринами, це бодай доводить, що вона не соціопатка. (Присяжні утрималися від висновків). Якщо читати жовту пресу, що Віола і робила — «Треба знати свого ворога», — сказала б вона присяжним, хоча насправді жовта преса просто цікавіша, ніж зверхньо-самовдоволені інтелектуальні часописи, — то могло здатися, наче люди тільки те й роблять, що морять коней голодом, кидають цуценят у сушилку чи запихають кошенят до мікрохвильовки.
Ці історії викликали у Віоли безпорадний жах, не до порівняння з тим, що вона відчувала, скажімо, коли читала про жорстокість до дітей. Про це вона нікому не розповідала, це табу, прямо як рішення проголосувати за Торі. Про це не знав навіть її психолог Грегорі. Себто особливо Грегорі — той би за це вчепився мертвою хваткою. «Її таємна натура: Як приховати своє істинне єство», авторка: Віола Ромен.
Вона виправдовувалася (а треба виправдовуватися? Мабуть, треба): після смерті матері вона відчужена від любові. «Коли я втратив дружину», — казав батько, мовби випадково забув Ненсі у метро. «Відчужена від любові» — так називався один із перших Віолиних романів. За словами журналу «Між нами, жінками», це «пронизлива історія про випробування і втрати». Саме там проявлялися найкращі сторони її особистості — у книжках. («Майже так само захопливо, як Джоді Пікуль» — «Мамська мережа»). Її читачки (це здебільшого саме жінки) — а в неї багато відданих читачок і теде — всі думали, що вона мила, ба навіть хороша людина. Це її непокоїло. Вона почувалася винною, мовби дала обіцянку, якої не змогла дотриматися.
Вона вже три роки щотижня навідувалася у «Тополеві горби» й була б на сьомому небі від щастя, якби їй більше ніколи не довелося переступати їхній поріг. При цьому не хотіла, аби хтось подумав, що вона занедбала батька. Перебування з батьком Віолу геть не тішило. Вона завжди його уникала, а тепер, коли від нього лишилися самі руїни і він з атланта перетворився на дитя, він раптом став цілковитим незнайомцем. Пощастило давньому мореплавцеві — альбатрос, якого йому довелося повісити собі на шию, був уже мертвий.
10
Марло Крістофер. Трагічна історія доктора Фавста. Улюблені англійські вірші та навколо них. Упорядник, перекладач Максим Стріха. Київ: Факт. — 2003. — С. 38.