Він знову сів. Вони йому довіряли, це було видно з рішучих облич. Вороття нема, тож хай краще вилетять у доброму гуморі. Немає нічого гіршого, ніж злітати у пригніченому настрої, ніби прямуєш на забій. Йому згадався Дуйсбург — остання операція його першого строку, як нервувався екіпаж, певний, що вже не повернеться. Хоча двоє, звісно, таки не повернулися: Джордж і Вік. З початкового екіпажу «Д-Джиги» лишилися тільки він і Мак. Він отримав листа від Мака — той писав, що одружився, провів медовий місяць на Ніагарському водоспаді, «чекаємо на малого». Для Мака війна скінчилася.
Кенні направили готувати кулеметників на курсах вогневої підготовки. Він навіть написав Тедді листа, хоча був майже неписьменний: «Це я-то інструктор! Хто б міг подумати?» За кілька тижнів по тому його літак здійснив аварійну посадку при поверненні із вчень. Троє членів екіпажу вижило, але Кенні до них не належав. Одна з його сестер написала Тедді: «Малий Кенні тепер янгол», — почерк у неї був майже такий же паршивий, як у брата. Якби ж то, — подумав Тедді, — якби ж то юнаки з Бомбардувального управління ставали у лави осяйної ескадрильї Спенсера. Але ж не ставали. Мертві — це мертві. Й ім’я їм легіон.
Краще б Кенні приберіг те обшарпане чорне кошеня, а не віддав дитині Віка Беннетта. Врешті він отримав листа — не від Ліл, а від місіс Беннетт, молодої бабусі, яка мимоволі пишалася дитинчам: «Це дівчинка, ні на що й дивитися, але що поробиш». Отже, у них росте Маргарита, а не Едвард — Тедді зітхнув з полегшею, що нікого не назвали на його честь. Маргарита — «Їй-Богу, чарівне дитя! Таких не бачив за все життя»[11].
Командир сказав підбадьорливі слова, віце-маршал, як і пристало чоловікові, на якого навішали стільки медалей, бовкнув щось життєрадісне, а медик при дверях роздав таблетки від сну, коли вони рушили на вихід, — та й усе.
На них чекала традиційна остання вечеря, сьогодні учти не буде — сосиски й гумова яєшня. Бекону не було. Тедді згадалася Сильвіїна свинка, запах смаженої свинини.
Тепер лишалося тільки чекати — недобрий, марудний час. Тедді пограв у доміно з одним капітаном авіації в офіцерському клубі. Гра не вимагала думати, тож обидва були задоволені, та все ж відчули полегшу, коли настав час вдягатися для вильоту.
Грубі вовняні кальсони і жилетка, шкарпетки до коліна, светр із горлом, бойова форма, льотні черевики з вовною, рукавиці у три шари — шовк, замша, вовна. Добра половина цих предметів навіть не входила до форми. Від того вони виглядали чи то як бандити, чи то як пірати, хоча куталися, мов маленькі. А поверх цього вдягали ще надувну рятувальну куртку й підвісну систему парашута — і тоді навіть ходити ставало непросто.
Вони перевірили, чи є на шиї свисток і жетон із іменем. Тоді взяли у жінок з допоміжних загонів термоси з кавою, бутерброди, льодяники, жуйку, шоколадку «Фрайс». Їм дали «рятувальний набір» — надруковані на шарфах чи носовичках шовкові карти країн, над якими вони пролітали, місцеву валюту, сховані у ручках чи ґудзиках компаси, розмовники. Тедді лишив собі на пам’ять клапоть паперу з довгого рейду на Хемніц: були побоювання, що якщо їх зіб’ють, то вони потраплять в руки росіян, які розбиратися не стануть і перестріляють їх від гріха подалі. На папірці (так їм сказали) було написано: «Я англієць».
Вони розібрали парашути. Гарненька дівчина подала Тедді шовковий шарфик і знічено сказала:
— Візьміть, прошу, від мене, сер. Я тоді зможу сказати, що цей шарфик літав над Німеччиною і бомбардував ворога. — Від нього пахло солодким. — Квітневі фіалки.
Він подумав: він як лицар, який приймає знак прихильності прекрасної дами у куртуазній оповіді, — і запхав шарфик у кишеню. Більше він його не бачив — мабуть, десь випав. Часи куртуазних оповідей давно минули.
Вони повикладали з кишень усе, за чим їх могли розпізнати. Тедді це завжди видавалося символічним актом — так вони з особистостей перетворювалися на безликих і взаємозамінних летунів. Просто англійці. А також австралійці, ківі, канадійці. Індійці, карибці, південноафриканці, поляки, французи, чехи, родезійці, норвежці. Янкі. По суті, проти німців виступила ціла західна цивілізація. Мимоволі ставало дивно, як так вийшло з країною Бетховена і Баха, і як там потім почуватимуться, якщо буде якесь «потім». «АІІе Menschen werden Brüder». Урсулине питання: «Як ти думаєш, це можливо?» Ні, він так не думає. Правда, ні.