Полум’я лизнуло внутрішній бік фюзеляжу. Вони вийшли з піке, але все одно втрачали висоту. Тедді чекав, що «Л-Лисиця» ось-ось вибухне. Ані бомбардир, ані кулеметник не озивалися. Йому раптом сяйнули їхні імена: Кліффорд і Чарлі.
Він боровся з «Л-Лисицею», намагався присилувати її летіти прямо і рівно. Кліффорд з’явився при ньому і сказав, що через вогонь не зміг дістатися до башти. Тедді наказав йому стрибати. Той зник у люку.
Після того все було, як в тумані — завіса полум’я за ним підступала до сидіння. Переговорний пристрій вийшов з ладу, але він і далі боровся з літаком, щоб дати кулеметникові останній шанс порятуватися. Капітан завжди стрибає останнім.
А тоді, коли він був уже думав, що змирився зі смертю, ба навіть прийняв її, у ньому включився потяг до життя, і смерть розтисла щелепи. Він розірвав пуповину кисневої трубки й переговорного пристрою, вистрибнув зі свого сидіння, а тоді його висмоктало з черева «Л-Лисиці» назовні.
Після шуму всередині літака тиша нічного неба приголомшувала. Він був сам — плив у темряві, у величній і мирній темряві. Над ним сяяв ласкавий місяць. Внизу сріблом звивалася річка, Німеччина тяглася під ним, як карта у місячному сяйві, дедалі ближче, і його несло до неї, як зерно кульбабки.
Над ним вогненною стрілою мчала «Л-Лисиця». Цікаво, чи кулеметник досі всередині. Не треба було його лишати. Літак приземлився раніше, ніж Тедді, й він побачив, як той вибухнув, розсипаючи осяйні іскри. Він виживе, — раптом зрозумів він. У нього все-таки буде майбутнє. Він подякував усім богам, які за нього заступилися.
2012
Просто до світла
— Геозонування… ми мали б це зробити, бо… новий статус кво… стосунки між клієнтом і агентством — а з іншого боку… а також комунікація у ближньому полі…
У речника був диплом із жаргону і докторат з переливання з пустого в порожнє. Його слова ширяли в повітрі, а мова, цілковито позбавлена значення, висисала з кімнати кисень, Берті не було чим дихати. Речника — Курзу-Верзу, так вона його називала, — звали Ангус, і він був «виходець із Шотландії», тому таке ім’я, але вимова у нього, як у вихованця приватної англійської школи. «Власне кажучи, Херроу», — Берті це все знала, бо якось сходила з ним на побачення, про яке домовилася через усім відому зводню — Match.com. Саме тому зараз вона згорбилася у задньому ряді і вдавала, ніби її там немає.
Коли вони пішли повечеряти у «Нопі», він їй одразу не сподобався. Коли принесли рахунок, він швидко запропонував розділити його навпіл — і так провалив одну з її головних вимог до кавалера, себто поводитися по-джентльменськи. Вона хотіла, щоб їй відкривали двері, платили в ресторанах і дарували квіти. І любовні листи. Вона хотіла, щоб до неї залицялися. Хотіла галантності. Гарне слово, тільки марно на таке сподіватися. Вона пирхнула собі під ніс, і сусід за «індустрійним семінаром» кинув на неї знервований погляд.
— Берті? — спитав за вечерею Курзу-Верзу. — Що це за ім’я?
— Гарне ім’я. — Після довгої нуднуватої мовчанки вона додала: — Роберта, на честь бабусі.
Роберта — друге ім'я Берті, але вона не збиралася повідомляти Ангусові, що її назвали «Місяць».
Вона ніколи не славилася розважністю, тож погодилася (класична помилка) піти з ним — він жив у Баттерсі, у квартирі із самих блискучих скляних поверхонь, ніби її розробили в майбутньому — і по п’яні безрадісно з ним переспала, що, природньо, призвело до гризот, тихої втечі на світанку і сповненої докорів сумління прогулянки вдовж Темзи, щоб «провітрити голову». На її подив, «вдовж берега Темзи, що виблискує сріблом» гуляло вже багато людей, а ось Спенсерових німф — дочок потопу — не видно (хоча, може, вони замаскувалися під університетську жіночу збірну з греблі, яка, засапавшись, просувалася бурою водою, ніби тікала від річкового чудовиська). Цікаво, що це за жінки, які встають о шостій, щоб зайнятися греблею? — подумала Берті. Мабуть, вони сильніші за неї.
Спенсер поступився місцем Вордсворту: вранці наприкінці травня Лондон з Вестмінстерського мосту справді видавався ясним і блискучим у прозорому повітрі (хоча це й ненадовго).
Вона, м’яко кажучи, здивувалася, коли визирнула за поручні й побачила, що до неї плине баржа із позолоченою лебединою шиєю на носі. Спостерігаючи, як баржа гладко пропливає під мостом, Берті подумала, чи не перенеслася бува у минуле, в часи Тюдорів.
— Це «Глоріана», — сказав хтось. Вона й не зауважила, що біля неї зупинився якийсь чоловік. — Королівська баржа. Думаю, в них репетиція.