Звичайно, — подумала вона. Обіцяли ж річкову процесію: Лондон відзначає діамантовий ювілей. Стільки гарних слів, — подумала Берті: позолочений, ювілей, діамант, процесія, «Глоріана». Нестерпно.
— Я подумала, що перенеслася назад у часі, — сказала вона.
— Хочете в минуле? — спитав він, ніби запрошував її до машини часу, яку саме припаркував за рогом.
— Ну… — протягнула вона.
— Засновані на поставках трансакційні стосунки і комодифікація…
Берті працювала в рекламному агентстві, й так її — вона вже й не пам'ятала гаразд, чому — занесло до Белгравії, де Ангус модерував «Хакатон». (Так, вона не жартує).
Батько Ангуса був адвокат, а мати — консультант при лікарні; він, його брат і двоє сестер виросли в центрі Лондона, «доволі нормальне дитинство». Берті одразу втратила до нього довіру. Ні в кого не було нормального дитинства.
Він працював «інноватором» у маркетингу, що не виглядало як пристойна робота.
— Я бібліотекар, — сказала вона, бо це завжди клало край розмовам.
— А на сайті, — здивувався він, — ти написала, що працюєш в освіті.
— Це те саме, плюс-мінус.
Вона завжди забувала свою легенду, з неї не вийшло б шпигунки.
— Я завідую освітньою програмою бібліотеки, — уточнила вона, і його очі почали злипатися. Тоді він зосередився на «двічі приготованому» курчаті в тарілці. Хіба одного разу не досить?
— Хакнули мобільник через блютуз… вимушений перегляд…
На Ангусі була чорна футболка із Ніппером, песиком-символом компанії HMV. Під Ніппером у Ангуса були епільовані груди (Берті хотіла б цього не знати). А сам Ніппер лежав під страховою компанією «Ллойдс» у Кінгстоні-на-Темзі. Берті сподівалася, що її не поховають під будинком. Чи, що гірше, що її не викопають і не почнуть виставляти, як бідолашні єгипетські мумії чи мешканців Помпеїв, яким подарували безсмертя їхні безпомічні передсмертні судоми. Дідусь хотів, щоб його поховали у лісі. («Якщо можна, то під дубом»).
— Що ми вирішимо, те й буде, — сказала Віола. — Він же про це вже не дізнається.
(А якщо дізнається?) Він ще навіть не помер, а боротьба за його тіло вже почалася. Берті любила дідуся. Дідусь любив Берті. Що тут простіше?
— …тренд сезону…
На що вона гає своє життя? Може, просто встати і піти?
— …оперативний зв’язок…
Віола була останньою особою, якій вона розповіла б, із ким зустрічається. Берті було 37, «годинник тікає», як ій незмінно нагадувала мама, пискляво, як школярка — бував у неї такий тон.
— Ти не думай, ти роби! Ти ж не хочеш лишитися бездітною?
Ті друзі Берті, як поодружувалися і завели дітей (по суті, всі її друзі: здається, останні років п’ять Берті чи не кожні вихідні ходила як не на весілля, то на хрестини), видавалися рабами дітей, це Друге пришестя. Ті діти Берті не подобалися — вона побоювалася, що якщо заведе дитину, то її не полюбить. Одразу згадувалася Віола: та їх не любила, чи бодай не давала про це знати, й вони їй точно не подобалися (хоча їй взагалі ніхто не подобався).
— Та байдуже, що тобі подобається, — пояснював дідусь, коли ще був здатний давати поради. — Своїх дітей все одно любиш до безумства.
Берті сумнівалася, чи хоче когось любити до безумства, особливо маленьку безпорадну істоту.
— Твоя бабуся до безумства любила Віолу, — сказав дідусь. Це засвідчувало, що немає нічого неможливого.
Давним-давно, ще до того, як Сонні рушив у свою прощу, від нього завагітніла якась дівчина. Віола була в жасі, а коли дівчина зробила аборт, була в ще більшому жасі.
— Деякі люди завжди незадоволені, — сказав Сонні.
Віола почала слати Берті посилання на сайти донорів, супермаркети сперми, де можна вибрати генетичний набір (скандинав, 71 кілограм, 185 сантиметрів, блондин, блакитні/зелені очі, вчитель), і «покласти до кошика».
— Кажуть, данці найкращі, — радила Віола.
Звичайно, Віола боялася, що якщо в неї не буде внуків, то її гени пропадуть і нічого від неї не лишиться. Вона перестане існувати. Бах — і все. Віолі було шістдесят, вона весь час чекала, що їй скажуть: «Та не може такого бути» — а ніхто, як назло, не казав.
— Може, зараз тобі так не здається, — казала їй Віола, — але коли тобі перевалить за 50 і ти зрозумієш, що дітей у тебе вже не буде, ти будеш у розпачі.
Чому мати завжди така мелодраматична? Її що, інакше ніхто не слухатиме?