Джиммі — дідусів брат, який помер, перш ніж Берті встигла з ним познайомитися, — одним із перших увійшов до Бельзену, а після війни приєднався до одного з найстаріших рекламних агентств на Медісон-авеню. Вона заздрила життю, сповненому таких контрастів. Зараз ти просто здобував освіту з медіа-студій.
Дідусь, що його тіло і розум осипалися з кожним днем дедалі швидше, як занедбані руїни величного палацу, був пілотом бомбардувальника і щоночі летів смерті в пащу.
— А «паща смерті» — це зовсім штамп? — спитала вона під час їхнього прощального турне, елегійної подорожі місцями, які він колись любив; відтоді минуло вже десять років.
(«Коли ж він нарешті помре? — скаржилася Віола. — Скільки йому ще часу треба, щоб просто попрощатися?»). Після турне Берті стала краще розуміти і життя дідуся, й саму історію — це була полегша, хоча її екзистенційні нерви від того розхиталися.
— Обіцяй, що ти візьмеш від життя все, — просив він Берті. Чи дотрималася вона обіцянки? Та де там.
Вона заглушила банальні коментарі BBC і спитала:
— Як ти, дідусю?
Вона уявила, як він лежить у тому жахливому будинку для старих, доживає свого гіркого віку. Берті хотіла б його порятувати, увірватися туди й витягти його на свободу, але він був уже надто старий і вразливий. Році на двадцятому у «Феннінґ-Корті» він упав і зламав ногу, що призвело до пневмонії, яка мала б подарувати йому легку смерть («Друг старих людей», — мрійливо сказала Віола), але він вичухався. («Та він безсмертний», — сказала Віола). Він ослаб і став безпорадний. Так його і передали в сумнівні руки будинку для старих, де він, мабуть, і помре.
— Щоразу, як його бачу, думаю, що, може, це вже востаннє, — з надією сказала Віола.
Він заслужив на те, щоб доживати віку у приємнішому місці, ніж «Тополеві горби».
— І де там ті міфічні тополі й ті міфічні горби? — завжди скаржилася Віола, ніби всі проблеми того місця зводилися виключно до семантики.
Віолу обурювало, скільки з них дере той будинок для старих. Вони продали квартиру в «Феннінґ-Корті», але всі кошти «пожирав» його останній прихисток.
— Але в тебе грошей кури не клюють, — зауважила Берті.
— Не в тому суть. Він мав би про мене подбати і хоч щось мені лишити. — («Не в тому СУТЬ. Він мав би про мене ПОДБАТИ і хоч ЩОСЬ мені лишити»). — Щось у спадок. Доки він помре, геть нічого не лишиться.
— Від нього точно нічого не лишиться, — сказала Берті. — І ти ж не хочеш бути аж така жорстока.
— А ось і хочу, — сказала Віола.
— Ти дивишся на човни по телевізору, дідусю? Ювілей? — (Господи, тон у неї був точно як у матері). — Сонні передає тобі вітання.
Дідусь засміявся (чи, може, вдавився) — здається, він розумів Сонні краще, ніж будь-хто з них. Дідусь повільно просувався до кінця життя, але досі лишався собою, хоча мати цього не розуміла. Насправді Сонні не передавав привіт, але передав би, якби знав, що вона поговорить з дідусем. Сонні любив дідуся. Дідусь любив Сонні. Усе було складно.
— Я завтра лечу в Сінгапур, — дідусеву мовчанку раптом урвав пронизливий мамин голос, і Берті відсахнулася.
— А що в Сінгапурі?
— Літературний фестиваль.
Коли Віола говорила про гламурну сторону видавничого бізнесу, тон у неї був такий самовдоволений, що аж незручно: «Зустрічаюся в Лондоні з продюсером екранізації», «обідаю з моїми видавцями», «головна сцена у Челтенхемі». Але зараз голос був незвично стомлений.
— Я буду ввечері в Лондоні. Може, повечеряємо разом? У «Вечері — Гестон Блументаль» біля «Мандарину»? Я пригощаю!