Віола зрозуміла, що в нього був маніакально-депресивний психоз, лише після того, як цей етап її життя добіг кінця. Діагноз наздогнав Домініка запізно — уже після смерті.
— Не треба перед потяг вискакувати, — легковажно пояснювала Віола на репетиції жіночого барабанного соул-гурту в Лідсі, де вона заочно здобувала магістерку з жіночих студій на тему «пост-контркультурного фемінізму». («Овва», — сказав Тедді). У вісімдесяті саме на півночі розгоралася революція.
— Смішко і йолоп, — сказав фермер своїй дружині, коли дістався додому. — Ще й багатий. Від багатих такого не чекаєш.
— А чого ж від них чекати? — мудро сказала дружина.
— Мені хотілося притягнути їх сюди, викупати й пригостити яєчнею з беконом.
— Мабуть, вони з комуни, — сказала дружина. — Бідні діточки.
«Діточки» прибрели на ферму кілька тижнів тому. Спершу дружина фермера вирішила, що це цигани послали дітей жебрати, і думала вже їх прогнати, коли впізнала мешканців сусідньої ферми. Вона запросила їх до себе, пригостила молоком і пирогом, дозволила погодувати гусей і показала їм доїльну кімнату.
— Я чув, що вони вживають наркотики і танцюють голі під місяцем, — сказав фермер. (Це була правда, хоча в реальності все було не так цікаво, як на словах).
Фермер не зауважив Берті і поїхав. Вона сиділа на краю і гречно махала вслід «моррісу майнору».
Берті хотілося б, щоб фермер забрав її до себе. Її заворожували акуратні поля, які бачила крізь щілини у паркані, — лискучі корови й білі кошлаті овечки виглядали так, мовби їх щойно помили. Вона бачила, як фермер у фетровому капелюсі роз'їжджає ошатними полями на червоному тракторцеві, як у книжці.
Якось вони із Сонні лишилися без нагляду й забрели на ферму, тоді жінка фермера пригостила їх пирогом із молоком і назвала «бідолашними крихітками». Вона показала їм, як доять великих рудих корів (чудо!), а потім вони пили ще тепле молоко прямо в доїльні, а потім дружина фермера дозволила їм погодувати великих білих гусей, котрі ґелґотіли й шипіли так, що Берті й Сонні почали й собі істерично реготати, а гуси вертілися навколо них. Усе було чудово, доки не з'явилася Віола, як грозова хмара, щоб забрати їх додому, і запанікувала, побачивши гусей. З якоїсь загадкової причини гусей вона ненавиділа.
Берті вдалося сховати пір'їну, яку принесла додому, мов талісман. Ці відвідини видавалися казкою, вона хотіла б знову потрапити на чарівну ферму. Чи щоб її туди привезли на старенькому «моррісі майнорі».
— Я дуже хочу їсти, мамо.
— Ти завжди їсти хочеш, — радісно відказала Віола, намагаючись своїм прикладом показати, що не конче треба весь час скімлити. — Спробуй сказати «Мамо, я голодний, у нас є щось поїсти, будь ласка?» Що б то подумав містер Гречність?
Цей загадковий містер Гречність постійно псував Сонні життя, особливо коли доходило до їжі.
Хай би що Сонні казав, це перетворювалося на скаргу: Віола подумала, що в його імені крилася велика іронія. Вона весь час намагалася його привчити не розкисати.
— Усміхнися, і до тебе потягнуться! — казала вона, розмахуючи руками й роблячи веселу міну.
Так робила її вчителька акторської майстерності у школі в Йорку. Дівчаткам здавалося, що це дурниці, проте тепер Віола зрозуміла, як важливо видаватися життєрадісною, навіть коли тобі невесело. По-перше, так легше добитися свого. По-друге, так матері не хотітиметься щоп’ять хвилин тебе придушити. Звісно, сама вона своїх порад не слухала. Їй давно вже не до усмішок. Здається, їй завжди було не до усмішок.
— Я їсти хочу, — ще затятіше повторив Сонні.
Коли він злився, то шкірив зуби, виглядало жахливо. Якщо його довести, то він ще й кусався. Віола досі із жахом згадувала, як минулого року вони вирішили у день народження Сонні навідати її батька на півночі. Домінік, звісно, до них не приєднався — родина не в його стилі.
— Як це — родина не в його стилі? — не зрозумів батько. — У нього ж є родина. Ти. Діти. Не кажучи вже про його батьків.
Домінік «не спілкувався» з батьками — Тедді це тяжко було зрозуміти.
— Я маю на увазі весь цей традиційний стиль, — сказала Віола. (Так, вона зловживала словом «стиль»).
Якби він не був батьком її дітей, Віола, може, навіть захоплювалась би тим, як легко Домінік звільняє себе від будь-якої відповідальності, утверджуючи своє право на самореалізацію.
Сонні вже готовий був забитися в істериці, коли дідусь допоміг йому задути свічки на торті. Віола приготувала торт зранку на батьковій кухні й виклала згори цукерками «З Днем народження, Сонні» — проте так нездало, що батько вирішив: прикрашала торт Берті.