Йшло до кінця. Вона чекала на смерть батька, щоб почати жити, але, як ми всі могли їй пояснити, це так не працює. Вона й так це розуміла. Правда-правда.
— Якось Будда спитав шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Кілька днів». Будда сказав: «Ти ще не осягнув Шлях». Тоді він спитав іншого шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Стільки ж, скільки й обід». Будда сказав: «Ти ще не осягнув Шлях». Тоді він спитав іншого шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Стільки ж, скільки один подих». Будда сказав: «Прекрасно. Ти осягнув Шлях».
Слова оповивали Віолу. Вона поняття не мала, що вони означають. Вона, як завжди, приєдналася до заняття Сонні. Чому б і не приєднатися? Все одно сяде на літак до Британії допіру завтра вранці. Вона дочекалася, доки Сонні всіх «понамастив» — бригада їсти-молитися-кохати поводилася так, ніби він їх благословив, а тоді неохоче висипалася у вогку спеку раннього надвечірку. Віола лишилася.
— Віоло? — Сонні запопадливо усміхнувся, ніби вона каліка.
— Подзвонили з будинку для старих. Батько помирає.
— Дідусь? — син нахмурився і прикусив губу, і на мить вона впізнала в ньому відлуння молодшого Сонні. — Ти повертаєшся?
— Так. Хоча Берті, мабуть, туди дістанеться значно раніше. Ти приїдеш?
— Ні.
Віола багато що могла сказати. Вона багато що передумала, дивлячись на ліс, на священну річку, на птахів — передовсім вона сказала б: «Вибач», — але натомість переповіла йому свій сон.
— А тоді ти повернувся до мене і з усмішкою сказав: «Нам вдалося, мамо! Всі встигли на потяг!»
— Думаю, це не про потяг.
— Так, — погодилася Віола. — Суть у тому, що я відчула, коли ти зі мною заговорив.
— І що ж?
— Я була приголомшена любов’ю. До тебе.
Ох, Віоло-Віоло. Ну нарешті.
Берті привезла «Останню хроніку Барсета» і тепер сиділа при ліжку і читала йому. Вона знала, що це — одна з його найулюбленіших книжок, тож, може, й байдуже, чи він розуміє слова: може, звичний ритм прози Троллопа його заспокоює.
Він видав тихий розгублений звук — не мова, що інше. Вона поклала книжку на ковдру і стисла його крихку скрючену руку в своїх долонях.
— Це я, Берті Місяцівна, дідусю.
Шкіра на його руках була, як талий віск, а вени — як грубе синє мотуззя. Він припідняв іншу руку під прямим кутом до тіла і помахав, ніби прощався. Мабуть, так, врешті, і було.
Колись і він був немовлям, — подумала вона, — новим, досконалим дитинчам на руках у матері, незнаної Сильвії. А тепер від нього лишилася сама полова, яку ось-ось розвіє вітер. У нього були прикриті очі, тьмаві, як у старого пса, а рот від віку перетворився на дзьоб, що відкрився і закривався; він був як риба, яку витягли з води. Берті відчувала, як він невпинно дрижить, мовби ним біжить електричний струм, тихе бриніння життя. Чи, може, смерті. Довкола нього шумувала енергія, від якої дзвеніло повітря.
Тедді намагався побороти «Л-Лисицю» і вирівняти літак. А літак хотів здатися. Бомбардир — його звали Кліффорд — з’явився у нього при боці і сказав, що через вогонь не зміг дістатися до кулеметника. Тедді знав про цього хлопця тільки те, що він наляканий до смерті — мабуть, він сміливець, раз зважився спробувати допомогти кулеметнику (того звали Чарлі), про якого Тедді теж нічого не знав. Тедді знав тільки, що цих хлопчаків треба рятувати. Він наказав Кліффордові стрибати, але той загубив парашут, тож Тедді сказав:
— Бери мій. Давай, стрибай!
Кліффорд завагався, але послухався командира — схопив парашут і зник у люку.
Він був як святий Юрій, Англія — його Клеолінда, але дракон був сильніший і дихав на нього вогнем. За ним здійнялася стіна вогню. Він відчував, як язики полум’я лижуть сидіння. Переговорний пристрій вийшов із ладу, тож він не знав, чи вибрався кулеметник, і тому й далі боровся-з «Л-Лисицею».
У кімнаті була тільки одна тьмяна лампа. Ішлося до півночі, дім для старих поринув у сон, який тільки зрідка переривали нажахані зойки, мовби щось лихе спіткало маленьку тваринку.
Дідусь помирає від старості, — подумала Берті. Він стомився. Це не рак, не серцевий напад, не автокатастрофа, не катаклізм. Від старості помирати тяжко. Між хрипучими вдихами западала довга тиша. Інколи він, здавалося, лякався і намагався щось сказати, тоді Берті стискала йому руку, гладила по щоці й шепотіла, що на нього чекають лісові дзвоники, яких вона ніколи не бачила, і люди, яких вона ніколи не знала. Г’ю і Сильвія, Ненсі й Урсула. І собаки, і нескінченні літні дні. Це ж туди він прямує? У довге сонячне літо в Лисячому закуті? Чи в одвічну пітьму? Чи просто в ніщоту — врешті, навіть морок має певні прикмети, а ніщота вона і є ніщота. Чи привітають його осяйні лави Спенсерових янголів? Чи відкриються йому всі таємниці? Ніхто не відповість на ці питання.