— Римська трибуна, — пояснював далі Авґуст.
Апачі зацікавилися. Щоосені на трибуні біля школи розгорталися Каштанові війни, запеклі бойові дії, внаслідок яких кілька поранених незмінно опинялися в кабінеті у директорки.
Містер і місіс Свіфт запросили на вечерю містера Робінсона, вікарія (доброзичливого і вічно розгубленого — такі вікарії водилися в їхніх краях) і міс Слі (по-мужицьки прямолінійну стару діву, до хоббі якої належало «блукати» на вихідних). («Блукати? — з осудом уточнив у батьків Авґуст. — Яке ж це хоббі? Мені ви вічно кажете: „Авґусте, не вештай“, а тоді, — тут він поправив уявні поли уявної адвокатської мантії, — кажете: „Авґусте, знайди собі нарешті нормальне хоббі!“»)
До Свіфтів на херес завітали ще й містер і місіс Брюстер, які нещодавно переїхали до села, й полковник Стюарт, сердитий на весь світ, а особливо на маленьких хлопчиків.
— То це справжнє суаре! — вигукнула місіс Брюстер, коли її запросили. — Це так мило!
Місіс Брюстер притягувала погляди. Вона була висока, з яскравими рудими кучерями й доволі-таки театральними манерами. Виявилося, вона палка шанувальниця любительських постановок.
— І то не лише римляни, — сказав містер Брюстер, з тривогою придивляючись до майже порожньої карафки хересу. — Англи, саксонці, вікіги, норманці — як не одна орда вторгалася, то інша.
За словами міс Карлтон, старої панни зі сварливим обличчям, яка пильно придивлялася, як містер Брюстер придивляється до карафки, Брюстери були «нувориші». Вона була непитуща, що геть зіпсувало їй характер. Вона змусила Авґуста і його ватагу підписати присягу, що вони ніколи не торкнуться спиртного, в обмін на лимонні льодяники на півпенні. «Чесний обмін», — вирішили Апачі. «Закривала тил» на їхньому суаре сусідка Свіфтів місіс Ґарретт.
— А доти, — знову завівся містер Робінсон, — ми могли датувати село виключно за Книгами Страшного суду.
— Страшний суд, — із задоволенням повторив Авґуст. — Судний день.
Його зачаровували слова, що провіщали майже нескінченну катавасію. Проте підслуховування урвала повариха, ляпнувши йому по голові ложкою для супу (така в неї улюблена зброя) і прогнавши його геть.
— Вічно той хлопака десь нипає, — скаржилася вона їхній покоївці Мевіс. — Точно тобі маленький шпиг.
Авґуста цей комплімент дуже потішив. Звичайно, він хотів стати шпигуном, коли виросте. А також пілотом, водієм паровоза, першовідкривачем і «колекціонером».
— І що ти колекціонуватимеш? — спитала якось місіс Свіфт за сніданком і одразу пожалкувала, бо Август одразу взявся складали довгий список, до якого входили мишачі кістяки, золоті фартінги, молюски, ниточки, діаманти і скляні очі.
— Ніколи не чув, щоб фартінги бували золоті, — сказав містер Свіфт.
— От тому я їх і збиратиму. За них хто хочеш душу продасть.
— А що, як їх не існує? — не відступався містер Свіфт.
— Тоді вони будуть ще дорожчі.
— Ти його що, впустила головою вниз, коли він був маленький? — спитав містер Свіфт у Авґустової матері.
Місіс Свіфт пробурмотіла щось штибу «Якби ж то», але значно голосніше сказала:
— Постав банку мармеладу на місце, Авґусте.
— Іди звідси, — сказала повариха.
Вона досі не пробачила йому за шарлотку, яку планувала зробити на десерт — вони завжди їли шарлотку, коли приходили гості. Коли гостей не було, то їли просто пудинг. Авґуст запевняв: не його вина, що він з'їв всі бісквіти. Він збирався тільки покуштувати, а потім не встиг і озирнутися, як вони всі зникли! Як таке могло статися? (І чому це ставалося так часто?) Кухарка мусила замість шарлотки робити банальне бізе.