Віола віддала Сонні рюкзак і сказала:
— Десь там є мандарин.
Її син вишкірився від думки про мандарин.
— Припини кривлятися, — пробурмотіла Віола, надто заворожена морем, щоб гаразд рознервуватися.
(«Чого ти взагалі завела дітей? — спитала Берті за багато років. — Це що, суто біологічний імператив лишити потомство?»
«Усі заводять дітей саме з цієї причини, — відповіла Віола. — Просто маскують це сентиментальними міркуваннями»).
Віола пожалкувала, що в неї немає бінокля. Вода так блищала на сонці, що годі було щось роздивитися. У морі було багато пляжників, але на такій відстані їх неможливо розрізнити — тільки голови колихалися над водою, як ліниві тюлені. Вона була жахливо короткозора, але гонор не дозволяв їй надягнути окуляри.
Сонні на певний час відступив з поля бою і знову взявся збирати гальку. Гальку він любив. І камінці любив, і брили, і гравій, але відшліфовану морем гальку — найбільше. Він аж не вірив, скільки скарбів йому подарував цей пляж. Він, мабуть, не зуміє зібрати геть усе.
— А тато де? — спитала Берті, раптом підвівши погляд.
— Плаває.
— Де?
— У морі, де ж іще.
Віола зауважила, що море прибило до берега палицю неподалік від місця, де вони сиділи, — білу, як кістка, крихку. Вона стирчала з піску, як палець кістяка. Віола взяла її й несамохіть почала малювати на сухому піску символи — пентаграми, рогатий місяць, свастика, що отримала погану славу. Нещодавно вона почала вивчати чари.
— Це що, штибу того, як розпиляти жінку навпіл? — спантеличено спитав Тедді.
— Обрядові чари. Відьомство, окультизм, поганство. Таро. Це не фокуси, це глибокий зв'язок із землею.
— Закляття?
— Інколи і закляття, — вона скромно кивнула.
Учора ввечері вона читала карти таро із Дженет. Їй випали сонце, місяць, блазень — це її родина. Висока жриця — очевидно, Дороті. Вежа — катастрофа, новий початок? Зірка — ще одна дитина? Не дай бог, хоча «Зірка» — гарне ім'я. Як давно пішов Домінік? Плавав він непогано, але не так добре, щоб пробути на воді стільки часу.
Сонце періщило землю. Для чарів потрібна була ніч, кіптява свічка у пітьмі, а не цей світлистий надмір. Віола викинула палицю й зітхнула від спеки. Вона вже зняла чоботи, жакет, спідницю і хустку — і на ній все одно лишилося більше одягу, ніж на інших пляжниках. На ній була антикварна нижня спідниця й некомплектний ліф із довгими рукавами, обшиті стьожечками й англійським мереживом: вона знайшла їх у секонд-генді. Віола цього не знала, але нижня спідниця колись належала служниці з крамниці, що померла від туберкульозу. Та геть не тішилася б, якби побачила, що її спіднє демонструють цілому пляжу в Девоні.
Віола відволіклася від моря і скрутила ще одну цигарку. Пляж їй упікся. Давно, в дитинстві, коли в неї ще була нормальна родина, вони щоліта неминуче їздили на холодні мокрі пляжі на канікули. На думку Віоли, це було Чистилище. Мабуть, це батько вигадав. Мама, мабуть, хотіла поїхати кудись, де тепло й сонячно, де вони тішилися б життям, але батько сповідував пуританські ідеали, які диктували, що узбережжя Північного моря піде дитині на користь. Вона розпачливо затяглася. Його розважливість скалічила їй дитинство. Вона простяглася на піску і втупилася в чисте небо, роздумуючи про нестерпну нудьгу життя. Потім їй навіть це обридло. Вона сіла й витягла з бездонного рюкзака книжку.
Відколи Віола себе пам’ятала, при ній завжди була книжка. Так завжди буває з дітьми-одинаками. Література підживлювала її уяву й давала надію, що колись і вона стане героїнею власної історії. У підлітковому віці вона жила у XIX столітті, блукала болотами з сестрами Бронте, дратувалася тісними вітальнями Остін. Діккенс був їй доволі-таки сентиментальним другом, Джордж Еліот — другом суворим. Зараз Віола перечитувала давній томик «Кренфорда». Місіс Ґаскелл була не в своїй тарілці в Адамовому гаю, де читали виключно Гантера С. Томпсона та йога-сутри Патанджалі. Віола сиділа на гарячому піску, намотуючи на палець локон (давня звичка, яка дратувала всіх, крім самої Віоли), і роздумувала, чому вона не гарувала в університеті, піддалася на чари Домініка й цілими днями курила травку. Зараз вона вже могла б стати викладачкою. Може, і професоркою. Сонце періщило яскраві білі сторінки місіс Ґаскелл, Віола підозрювала, що незабаром у неї розболиться голова. Власне, мама саме від головного болю й померла.
Сонні порушив коротке перемир’я: він вирішив, що таки хоче мандарин, але не з’їв його, а жбурнув у Берті, після чого вони почали волати один на одного; вщухли лише тоді, коли вона дала їм гроші й послала по морозиво. На алеї була вантажівка з морозивом — Віола спостерігала, як вони прямують туди, доки не зникли вдалині. Вона заплющила очі. Заслужила ж вона свої п’ять хвилин спокою?