Це було найдовше слово, яке вона знала: усі розкидалися ним в університеті, проте вона не змогла б достеменно пояснити, що це таке. («Проти церкви?» — розгублено перепитав Тедді).
— Суспільство морально й фінансово вичерпало себе. Ми житимемо у єдності із землею, — гордо пояснила вона.
— «Істинну свободу віднаходимо там, де людині забезпечено харч і безпеку, себто у праці при землі», — промовив Тедді.
— Шо? — («Перепрошую», — подумав Тедді. Так її вчили казати в дитинстві).
— Джерард Вінстенлі, — сказав він. — Істинні левелери. Дігери. Воно?
Цікаво, що ще Віола спромоглася не дізнатися. Тедді інтригували радикальні ідеалістичні рухи, що постали в часи Громадянської війни: цікаво, він би до них приєднався, якби жив тоді? Вони співали «Ми бачимо, що світ перевернувся». («Це плач, а не хвала», — пояснювала йому колись Урсула). Мабуть, вони несли такі самі дурниці, як ото зараз Віола. Мабуть, Кіббо Кіфт — їхній природний спадкоємець.
— Вони мріяли про мирне королівство, — наполегливо пояснював він Віолі. — Хотіли відтворити рай на землі. Мілленаризм.
— А, ось ти про що, — сказала вона, нарешті почувши знайомі слова. Вона бачила в когось на полиці «У пошуках мілленіуму». Її дратувало, як багато батько знає. Не розуміючи гаразд, про що мова, вона сказала: — Нас цікавить космічний еволюційний розвиток.
— Але ж ти ніколи не любила природи.
— Та й зараз не люблю.
Віола була не в захваті від перспективи жити громадою на природі, але це було краще, ніж їхній обшарпаний сквот.
Громада оселилася на великій старій фермі у Девоні — більшість землі розпродали, але того, що лишилося, їм вистачить, аби вирощувати собі їжу, утримувати кіз і курей. Принаймні вони так сподівалися. Ще з Середньовіччя ферма звалася Довгим гаєм, але Дороті перейменувала її на Адамів гай, придбавши з аукціону «за копійки» (бо землі, які лишилися при ній, складалися з самих боліт — родючі клапті викупив сусід, той, у якого був «моріс майнор» і повний двір гусей). Над воротами прибили рукописну табличку у веселкових кольорах, що повідомляла нову назву ферми. Ніхто, жоднісінька жива душа в районі не вживала нової назви.
Комуна існувала вже п'ятий рік, коли вони приєдналися до трьох пар, яким не було ще й тридцяти — Гіларі й Метью, Тельма і Дейв (із Шотландії) і Тереса та Вільгельм (із Голландії). Віола ледве запам'ятала, як їх звати. Ще там були Дороті та двоє інших самітників — американка за тридцять (Дженет) і Браян, підліток, який, схоже, утік з дому. («Круто», — сказав Домінік).
І, врешті, був там Білл, старший чоловік, якому перевалило за 50. Він працював механіком у Королівських повітряних силах. Віола сказала:
— Мій батько служив у повітряних силах під час війни.
А він на те:
— Справді? У якій ескадрильї?
— Без поняття, — вона стенула плечима. Вона ніколи не говорила з батьком про війну, крім того, це було так давно. Здається, її байдужість сприкрила Білла. Вона додала: — Я пацифістка.
— Усі ми тут пацифісти, моя хороша.
Але ж вона справді пацифістка, — сердито подумала вона. Вона закінчила квакерську школу і ходила на протести проти війни у В'єтнамі, робила все, щоб її арештували. Її зоряні роки були ще попереду (протести на полігонах у Ґрінгемі й Аппер Гейфорді), але вона вже давно висловлювала праведне обурення. Батько був пілотом, скидав бомби на людей. Бомбардування Дрездена, мабуть, було на його совісті («Бійню номер п’ять» вона проходила в університеті). («Дрезден бомбардували “Ланкастери”», — сказав Тедді. «І що? І що? — сказала донька. — Думаєш, це звільняє тебе від відповідальності?». «Та я не прошу знімати з мене відповідальність», — сказав Тедді). «Війна — це зло», — подумала Віола, хоча її спантеличило те, що Білла геть не цікавила її думка. Він, мабуть, теж не хотів, щоб з нього знімали відповідальність.
Домінік тішився, що тепер у нього буде своя майстерня (старий побілений сарай для корів за фермою), а Віола тішилася, що вже не муситиме співіснувати з його полотнами.
На вихідних до них потоком плинули гості, здебільшого з Лондона. Були й незнайомці, які спали на підлозі й диванах, курили травку й розмовляли. І розмовляли. І розмовляли. І розмовляли. Вони мали «робити свій внесок» у життя громади, помагаючи доглядати сад чи ремонтувати дім, але, здається, таке бувало рідко.
Дороті, звісно, була королевою-маткою. По ідеї, усе їхнє майно було спільне, але ферма і вантажівка (єдиний засіб пересування) були записані на неї, а крім того, це вона все затіяла. Їй було за 60, вона носила кафтани, замотувала волосся у довгі шовкові шарфи й походжала із блаженною посмішкою, яка дратувала тих, хто не почувався блаженним. Віолі здавалося, що Дороті — стара карга, майже така сама, як батько. Акторка-невдаха, вона «поїхала за чоловіком» в Індію і повернулася без нього, зате з «просвітленням». («І в чому ж її просвітлення? — шипіла Віола Домінікові. — Щось не бачу. Вона така сама, як усі, тільки ще гірша»).