Коли вони верталися назад, Тедді відчув несподіваний трепет, ніби серце піднеслося у височінь. Спогад про пісню жайворона й різкий зелений запах букету дзвіночків, які він зібрав для матері, злилися у мить чистої п’янкої ейфорії, мовби йому мали відкритися всі таємниці всесвіту. («Існує осяйний світ, — примовляла його сестра Урсула, — просто нам у темряві його не видно». «Маленька моя маніхеєчко», — розчулено казав Г'ю).
У тій школі, звісно, він уже бував. Доки Моріс, який зараз учився в Оксфорді, ще був у школі, Тедді не раз супроводжував маму («мій маленький помічник»), коли та відвідувала старшого сина на вручення відзнак, День скаута чи так званий «День відкритих дверей» — один день на семестр, коли батьків неохоче пускали до дітей. Мама сичала: «Та це буцегарня, а не школа». Усупереч сподіванням, Сильвію так і не переконали в перевагах такої освіти.
Батько був відданий своїй альма матер, але до її «відкритих дверей» не рвався. Він виправдовував свою відсутність то справами в банку, то важливими зустрічами, то необхідністю заспокоїти стривожених акціонерів. «І так далі, і таке інше, — бурмотіла Сильвія. — Повертатися завжди складніше, ніж іти вперед». Орган у капличці саме проскімлив перші акорди гімну «Милий Господи, отче».
Це було два роки тому, в останній семестр Моріса у школі, коли учням роздавали відзнаки. Моріс був замстарости, й оте «зам» у титулі доводило його до шалу. Він був у люті, коли його призначили замісником на початку його останнього шкільного року:
— Який ще замісник? Я почуваюся командиром, а не якимось там замісником.
Моріс вірив, що він — героїчна натура, якій судилося повести інших на поле бою, але на наступній війні він просиджував штани у важливому кабінеті у Вайтголлі, а мертві для нього лишилися незручними колонками цифр. Ніхто з тих, хто зібрався у шкільній каплиці того спекотного липневого дня у 1923 році, не повірив би, що наступна війна вибухне так скоро. На дубових дошках у каплиці ще не потьмяніла позолота на іменах колишніх учнів («віддаємо честь загиблим»). «Що їм з тієї честі, як вони вже мертві», — прошепотіла Сильвія на вухо Тедді. Перша світова зробила із Сильвії пацифістку, і то доволі войовничу.
У шкільній каплиці нічим було дихати. Сон спадав на ряди, мов пил, а директор усе нудів і нудів. Сонячні промені сочилися крізь вітражі, виблискуючи осяйними кольорами: недосконала подоба краси назовні. Така доля незабаром судилася і Тедді. Роки нудьги, які потрібно перетерпіти.
Як направду, у школі було значно краще, ніж він собі надумав. У нього буди друзі й хист до спорту, це завжди забезпечувало певну популярність. Іще він був із тих, хто не піддається забіякам, що також сприяло популярності, та все ж, коли він нарешті закінчив школу і вступив до Оксфорда, то дійшов висновку, що ця школа — місце брутальне й нецивілізоване, і його сини не стануть жертвами цієї жорстокої традиції. Він сподівався, що в нього будуть щасливі, вірні і завзяті сини, але натомість його надії втілилися (чи, може, розвіялися) у Віолі.
— Розкажи про себе, — попросила Іззі, висмикуючи з живоплоту стеблину, й тим зіпсувала момент.
— А що я? — здивовано перепитав він. Ейфорія згасла, таїну знову приховано.
Потім, уже в школі, він вивчив вірш Брука «Голос» («Чари розвіялися, ключ мені не дали»), який досконало описував ту мить, проте тоді він вже забув це відчуття, ефемерне за самою своєю природою.
— Розкажи що-небудь, — сказала Іззі.
— Ну, мені одинадцять років.
— Це я знаю, дурненький. — (Він чомусь у тому сумнівався). — Чим ти відрізняєшся від інших? Що ти любиш робити? Хто твої друзі? В тебе є така штука, ну, знаєш… — вона заплуталася у незнайомій термінології, — ну, як у Давида й Голіафа… праща чи катапульта, як її…
— Рогатка, чи що?
— Точно! Щоб стріляти в перехожих, убивати тварин, оце от усе.
— Тварин убивати? Ні, тварин я не вбиваю. — (А от його брат Моріс — убиває). — Я навіть не знаю, де та рогатка зараз. Раніше я нею збивав каштани з дерева.
Здається, його пацифізм її трохи розчарував, проте вона не здавалася:
— А бійки? Ти ж б’єшся? Усі хлопчики люблять бійки та чубанину, правда?
— Яку чубанину? — він з певним острахом згадав епізод із зеленою фарбою.