— Мистецтво лишається, коли не лишається більше нічого, — сказала вона Сильвії під час наступної війни.
— Це ти «Пригоди Авґуста» називаєш мистецтвом? — спитала Сильвія, підвівши брову, як справжній сноб.
Ніякої тобі пошани до Авґуста. У Іззі, звісно, визначення мистецтва було ширше, ніж у Сильвії.
— Мистецтво — будь-який витвір, що дарує втіху комусь іншому.
— І навіть Авґуст? — крізь сміх перепитала Сильвія.
— І навіть Авґуст.
Бідолашні хлопчики, які полягли у Великій війні, були не набагато старшими за Тедді. Якоїсь миті ніжність до племінника її майже приголомшила. Якби ж то вона могла захистити його від лихого, від болю, якого він неминуче зазнає. Звісно, у неї був син — вона народила його у шістнадцять і так швидко й рішуче збагрила прийомним батькам, що ніколи про нього й не згадувала. Може, воно й на краще, що коли вона потяглася поплескати Тедді по плечу, він раптом пригнувся і сказав: «Це гладун», — і під долонею Іззі лишилося тільки повітря. «Ти такий дивний хлопчик», — сказала вона, і якусь мить у неї перед очима стояло знівечене лице Ґуса, що помирав на ношах. І лиця всіх тих бідолашних загиблих, яких складали рядами, що тягнулися вдалечінь. Лиця мертвих.
Вона витиснула газ, намагаючись утекти від спогадів, вивернула кермо й ледве оминула велосипедиста, який сахнувся до узбіччя й тепер вигукував прокльони услід легковажному санбіму. «Arduis invictus» — ось яке було гасло у СЗПД. Нескорені труднощами. Нудьга смертна. У Іззі ті труднощі вже в печінках сидять.
Машина мчала дорогою. Пилок Авґуста пустив коріння в уяві Іззі.
Моріс, із яким ми ще не бачилися, саме приміряв сурдут і білу краватку — він збирався на вечерю в клубі «Буллінґдон» у Оксфорді. За традицією, під кінець вечора ресторан при клубі розтрощать. Ніхто б не повірив, що під накрохмаленим панцирем криється вразлива м'яка істота, сповнена сумнівів і страждань. Моріс постановив, що не дасть цій істоті побачити світло дня, і в не такому вже й далекому майбутньому зростеться із панцирем, як равлик, що не може полишити своєї хатки.
«Рандеву». Уже від самого слова віяло провиною. Він замовив дві кімнати у «Савої». Вони зустрічалися там і до його від'їзду, але відносно невинно, на людях.
«Суміжні кімнати», — попросив він. У готелі ж, звісно, розуміють, що значить «суміжні»? Яка ганьба. Серце Сильвії колотилося їй у грудях, коли вона замовила таксі зі станції до готелю: жінка за мить до падіння.
Спокуса Г'ю.
«Сонце у вогні вічної слави», — співав собі Г’ю у саду. Він вийшов із бурчальні, щоб прогулятися після обіду (якщо, звісно, то можна було назвати обідом). З того боку живоплоту, що відділяв Лисячий закуток від Галок, теж долинув спів. «Дивіться на його любку, цю сумирну даму — її небесну високість місяцівну». Так він і опинився у консерваторії Шоукроссів, в обіймах у Роберти Шоукросс: він прослизнув крізь діру в живоплоті, яку за багато років проробили діти. (Він із місіс Шоукросс нещодавно взяв участь у місцевій любительській постановці «Мікадо». Вони вразили й самі себе, й інших тим, як пристрасно зіграли Ко-Ко й Катішу).
«Сонце й місяць, — думав Г'ю, — чоловіча й жіноча стихія». Що б то він подумав, якби довідався, що так колись зватимуть його правнуків? «Місіс Шоукросс», — промовив він, діставшися на інший бік живоплоту, подряпаний гіллям падуба. Діти, які лазили цією норою, були значно менші, ніж він.
— Прошу, Г'ю, називай мене Робертою.
Його ім'я звучало тривожно інтимно на її вустах. На вогких м'яких вустах, звиклих дарувати похвалу й підтримку всім і кожному.
Вона була тепла під його руками. Корсету на ній не було. Вона вдягалася доволі-таки по-богемному, але чого ще чекати від вегетаріанки й пацифістки? Не кажучи вже про цілу ту проблему суфражу. Вона була жахливою ідеалісткою. Як таку не любити? (Звісно, до певної міри). У неї були принципи й пристрасті щодо питань, які не зачіпали її безпосередньо. Натомість буремні пристрасті Сильвії вирували всередині.