Выбрать главу

Сніг ставав усе лапатішим, і хмари затягували небеса. Лише кілька яскравих зірок блимали на чистому небосхилі. І все холоднішало, холоднішало.

— Завелика ціна за честь! — мовив Тордин стомлено, — Люди голодують — соляріанська їжа зберегла б їм життя. Замість їхнього дрантя соляріани дали б одяг. Наші фабрики зруйновані й застарілі, наша молодь росте в невіданні про галактичні цивілізації й технології — соляріани прислали б нам машини та інженерів, допомогли б відновити промисловість. Соляріани прислали б учителів, і ми теж могли б возвеличитися — але запізно, запізно, — його очі світилися зневірою, здивуванням, болем… Скорроґан був його другом. — Але чому, навіщо ти це зробив?

— Я зробив усе можливе, — відповів Скорроґан сухо. — Якби я був нездатний, мене не посилали б.

— Але ж ти, — мовив Вальтам, — ти був найкращим з Наших дипломатів. Твоя хитромудрість, твоє розуміння поза-сконтарської психології, твоя особистість — все це було безцінним для Наших міжнародних відносин. І тепер, у цій найпростішій і найскладнішій місії — повна поразка, — голос його пересилив вітер. — Нема тобі більше Нашої довіри! Весь Сконтар знатиме про твою зраду!

— Батьку… — Голос Скорроґана раптово зірвався. — Пане, за такі слова я будь-кого вбив би на поєдинку. Говоріть, говоріть, пане, якщо бажаєте. Але дайте мені піти.

— Я не позбавлю тебе спадкових титулів і майна, — виголосив Вальтам. — Але твоє перебування в імперському уряді закінчено, і ти більше не обійматимеш ані судових, ані будь-яких інших посад. І не думаю, що відтепер матимеш багато друзів.

— Може й жодного, — мовив Скорроґан. — Я зробив те, що зробив, і навіть якщо б хотів пояснити, то не стану після такої образи. Але якщо б Ви мене спитали про майбутнє Сконтару…

— Не спитаємо, — відрізав Вальтам, — бо ти своє зробив.

— …я би зазначив лише три речі, — Скорроґан підняв спис і вказав на зірки, що виблискували вдалечині, — спершу оті сонця. Потім, сучасні наукові здобутки в наших землях — такі, як робота Дирина з теорії семантики. І вже потім — нас: будинки, нашими батьками побудовані; одяг, у якому ходимо; мову, якою говоримо. Панове, через п’ятдесят років приходьте до мене вибачатися!

Він загорнувся в свій плащ, ще раз вклонився Вальтаму й пішов широкими кроками через поле до міста. Вслід йому дивилися з нерозумінням і гіркотою в очах.

В місті панував голод. Скорроґан майже фізично відчував, як за темними стінами голодні, обірвані й зневірені люди тіснилися біля вогню, запитуючи його, чи переживуть вони зиму. На хвилину він задумався, скільки ж помре, але прогнав цю думку якнайдалі.

Він почув, як хтось співає й зупинився. Мандрівний співець із тих, що заради шматка хліба топчуть шлях із міста в місто, спускався вулицею, його наче водив вітер, надимаючи драний плащ. Він торкав струни ліри тонкими пальцями, і виводив стару баладу, в суворій мелодії якої дзвеніло древнє залізо сконтарської говірки Нааргейм. Подумки, заради хоч якої розваги, Скорроґан переклав кілька рядків земною мовою:

Ширяють птахи войовничі, безладно крилами б’ють, пробуджують від зимової смерті, зичать щасливого вітру.
Серденьку, вони мене кличуть, виклекочують цвіт новий, удачу мені в поході. Кохаю тебе, прощавай.

Марна справа. Мало того, що металевий ритм і жорстке гарчання складів зникли разом із складними римами та звукописом, невіддільною частиною поезії — перекладене взагалі не мало сенсу земною мовою. Не вистачало слів. Чи розумно перекладати, наприклад, воркансраавін як «похід» і сподіватися на щось більше, ніж понівечений шмат суті? Надто різні психології.

В цьому, можливо, причаїлася його відповідь старійшинам. Але вони не зрозуміють. Бо не знають. Принаймні зараз. Він був сам, і його зима насувалася.

* * *

Валка Вахіно сидів у своєму садку і дозволяв сонячному світлу переливатися по його оголеній шкірі. Останніми днями він нечасто мав нагоду для алікауї… Як це буде земною? «Сієста»? Ні, не так. Кундалоанин відпочивав, але не спав післяобідньої пори. Він сидів або лежав на легковію, сонце проникало в його кістки або тепла злива спадала на нього, як благословення, і він відпускав свої думки у вільний політ. Соляріани називали це мріями, але насправді це було неточно — бо вони не мали потрібного слова. «Психологічна релаксація» теж незграбний термін, якого соляріани ніколи не зрозуміють.