— Нещасна Інезільє, ти й справді прагнеш коханця? Бідна дитина! Хіба ти не знаєш про біль, якого він тобі завдасть? Кинеться на тебе, притисне — поранить…
Вирішивши, що достатньо вже напоумила свою вихованку, Камілла відчинила двері, відвела мене в ліжко своєї сестри й лягла разом з нами. Що ж можу я сказати про ту нещасну ніч? Я досяг вершин гріха й насолод. Боровся зі сном і з природою, щоб якнайбільше продовжити пекельні розваги. Врешті-решт я заснув, а вранці прокинувся під шибеницею братів Зото, чиї трупи лежали обабіч мене.
Тут пустельник перервав безумця й сказав, звертаючись до мене:
— То що ж, сину мій, що ти про це думаєш? Гадаю, тобі було б дуже не по собі, якби ти опинився між двома повішениками.
— Ти ображаєш мене, отче, — відповів я, — дворянин нічого не повинен боятися, особливо якщо він має честь бути капітаном валлонської гвардії.
— І все ж, сину мій, — перервав мене пустельник, — чи доводилось тобі чути, щоб із кимось колись трапилась подібна пригода?
Я на хвильку замислився, після чого відповів:
— Якщо така пригода трапилася з сеньйором Пачеко, то легко могла трапитися і з іншими. Я зможу судити краще, якщо ти зволиш наказати йому продовжувати.
Пустельник обернувся до безумця й промовив:
— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі продовжувати.
Пачеко страшенно заревів і почав розповідати далі:
— Напівмертвий, тікав я з-під шибениці. Брів, сам не знаючи, куди, нарешті зустрів подорожніх, які зжалилися наді мною і відвели до Вента-Кемади. Там я застав корчмаря й своїх слуг, які дуже за мене непокоїлися. Я запитав їх, чи мій батько й справді провів ніч у сусідньому селі. Вони відповіли, що досі ніхто ще з моєї родини не приїхав.
Я не міг довше витримати у Вента-Кемаді й повернувся до Андухара. Приїхав я вже після заходу сонця; корчма була повна людей, тож постелили мені в кухні. Я ліг, але марно намагався заснути: жахи попередньої ночі весь час стояли в мене перед очима. На кухонній печі я поставив запалену свічку, але та раптом погасла, і я відчув, як від смертельного дрожу в мене стигне кров у жилах. Щось почало стягати з мене ковдру, і незабаром я почув тихий голос, що промовив такі слова:
— Це я, Камілла, твоя мачуха, тремчу тут від холоду. Пачеко, дорогий, зроби мені місце під ковдрою.
Її тут же перебив другий голос:
— Це я, Інезілья, дозволь мені лягти до твого ліжка. Мені також холодно.
І тут я відчув, як холодна рука гладить мене під підборіддям. Я зібрав усі сили й закричав:
— Геть від мене, дияволе!
На що обидва голоси знову тихо відповіли:
— Як це? Ти женеш нас? Хіба ти не наш чоловік? Нам холодно, розпалимо трохи в коминку.
І справді, незабаром легенький пломінчик зайнявся в кухонній печі. Коли стало трошки світліше, я розплющив очі й побачив уже не Каміллу з Інезільєю, а двох братів Зото, які висіли в комині.
Від цього страшного видовища я мало не збожеволів; вискочив з ліжка, вистрибнув через вікно й почав тікати в поле. Якийсь час я гадав, що щасливо втік від усіх тих жахів, але, озирнувшись, помітив, що повішеники женуться за мною. Я мчав чимраз швидше й невдовзі залишив упирів далеко за собою. Але радість моя тривала недовго. Огидні істоти покотилися колом на руках і ногах і в одну мить наздогнали мене. Я ще пробував тікати, але врешті забракло мені сил.
Тоді я відчув, що один з повішеників хапає мене за щиколотку лівої ноги, я хотів її вирвати в нього, але другий тут же заступив мені дорогу. Він затримався, витріщив на мене жахливі очі і вивалив язик, червоний, як залізо, вийняте з вогню. Я благав про милосердя — марно. Однією рукою він схопив мене за горло, а другою вирвав якраз оце око, яке й досі не може загоїтись. На місце ока він всунув свій розжарений язик і став лизати мені мозок так, що я ревів від болю.
Тим часом другий повішеник, який схопив мене за ліву ногу, пустив у хід пазурі. Спершу він став лоскотати мені стопу ноги, за яку мене тримав, а потім пекельна потвора здерла з неї шкіру, повитягала всі нерви, очистила від крові й почала перебирати по них пальцями, як на музичному інструменті. Бачачи, однак, що вони зовсім не видають приємних для нього звуків, він запустив пазурі мені під коліно, підчепив пазурами жили й став їх підкручувати, зовсім так, наче настроював арфу. Нарешті він став грати на моїй нозі, з якої зробив щось на кшталт бандури. Я чув його диявольський сміх, а пекельне виття супроводжувало мої жахливі крики. Вуха мені роздирав скрегіт зубів тих клятих: мені здавалося, що вони перемелюють в зубах усі фібри мого тіла; врешті-решт я втратив свідомість.