Вранці пастухи знайшли мене на полі й принесли в цю келію. Я висповідався в своїх гріхах і біля стоп вівтаря знайшов певне полегшення в моїх стражданнях.
Після цих слів безумець страшенно заревів і замовк. І одразу заговорив пустельник:
— Тепер ти бачиш, юначе, силу диявола, молися ж і плач. Але вже пізно, час нам розлучитися. Я не пропоную тобі для ночівлі своєї комірчини, бо крики Пачеко не дали б тобі заснути. Іди лягай у каплиці, там під захистом хреста ти знайдеш допомогу проти нечистої сили.
Я відповів пустельникові, що спатиму там, де він схоче. Ми віднесли в каплицю невеличке розкладне ліжко, і пустельник пішов, побажавши мені доброї ночі.
Залишившись на самоті, я почав пригадувати оповідання Пачеко. Справді-бо, в певних відношеннях воно нагадувало мої власні пригоди, і я якраз замислився над цим, коли вдарила північ. Не знаю, чи то пустельник дзвонив, чи то був диявольський знак. А тоді я почув, що хтось шкребеться в двері. Я підійшов і запитав:
— Хто там?
Мені відповів тихий голос:
— Нам холодно — відчини, це ми — твої дві коханки.
— Аякже, кляті повішеники, — закричав я, — забирайтеся геть до ваших шибениць! Не заважайте мені спати!
На це знову озвався тихий голос:
— Ти насміхаєшся з нас, бо сидиш у каплиці, але вийди-но до нас надвір.
— Та хоч зараз! — швидко відповів я. Схопив шпагу й хотів вийти, але що ж, коли двері виявилися замкненими. Я сказав про це упирям, які нічого не відповіли. Потім я ліг і спав аж до білого дня.
День третій
Розбудив мене голос пустельника, який, схоже, несказанно тішився, що бачить мене здоровим і веселим. Він обійняв мене зі сльозами на очах і сказав:
— Сину мій, дивні речі діялися цієї ночі. Скажи правду: чи ночував ти у Вента-Кемаді й чи мав там справи з нечистими? Бо ще можна цьому зарадити. Стань на коліна біля стоп вівтаря, визнай свої гріхи й покайся.
Він досить довго умовляв мене, потім замовк і чекав на мою відповідь.
— Отче, — відповів я йому, — я сповідався, виїжджаючи з Кадикса, і не думаю, що від того часу сотворив якийсь смертний гріх, хіба що уві сні. Я й справді ночував у Вента-Кемаді, але якщо й бачив там що-небудь, то маю свої причини, щоб про це не згадувати.
Пустельник на перший погляд сильно здивувався цій відповіді; від докоряв мені, що я запав у диявольську гординю й неодмінно прагнув переконати мене в нагальній потребі сповіді. Однак невдовзі, бачачи, що я твердо стою на своєму, він подобрішав, покинув апостольський тон, яким промовляв до мене, й сказав так:
— Сину мій, мене дивує твоя відвага. Скажи мені, хто ти, хто тебе виховував і чи віриш ти в духів. Прошу тебе, заспокой мою цікавість.
— Отче, — сказав я, — ти виявляєш мені честь, прагнучи ближче мене пізнати. Дозволь мені встати, а тоді я прийду до тебе в келію і розповім тобі про себе все, що ти захочеш, з усіма подробицями.
Пустельник знову обійняв мене і пішов.
Одягнувшись, я пішов до хатини, де старець кип’ятив козяче молоко, яким він мене й пригостив з цукром і хлібом, сам же задовольнився кількома якимись вареними корінцями. Поснідавши, пустельник обернувся до безумця й промовив:
— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі: жени тих кіз на гору.
Пачеко страшенно заревів і пішов.
Після чого я такими словами почав розповідати про свої пригоди:
Я походжу зі старовинного роду, в якому було мало знаменитих мужів і ще менше достатків. Весь наш маєток становив рицарський лен, що звався Ворден, який входив у склад Бурґундського герцоґства й знаходився в Арденнських горах.
Батько мій, маючи старшого брата, мусив задовольнитися маленькою часткою спадщини, якої йому, однак, вистачало на пристойне утримання у війську. Він служив протягом усієї війни за іспанську спадщину, і після укладення миру король Філіп V надав йому звання підполковника валлонської гвардії.
В іспанському війську діяв тоді кодекс честі, розроблений надзвичайно детально, який, однак, мій батько вважав ще недостатньо досконалим. Правду кажучи, йому не варто було цим докоряти, адже честь має бути душею військового життя. В Мадриді не було жодного поєдинку, щоб мій батько не визначав його умови, а коли він вже сказав, що сатисфакція була достатньою, ніхто не смів сперечатися з цим вироком. Якщо ж у якихось особливих випадках хтось не був повністю задоволений, то одразу мав справу з моїм батьком, який вістрям шпаги підкріпляв кожну свою думку. Окрім того, батько вів велику книгу, в яку записував історію кожного поєдинку з усіма подробицями і в особливих випадках найчастіше саме в ній шукав поради.