Уся подорож до Ліона відбулася щонайспокійніше, але коли він виїхав з Ліона поштовими кіньми, його обігнав значно легший екіпаж, який першим прибув на станцію. Незабаром мій батько також під’їхав до поштового будинку, де побачив, що в екіпажа, який його випередив, вже поміняли коней. Він негайно взяв шпагу, підійшов до подорожнього й попросив приділити йому хвилинку для розмови наодинці. Подорожній, якийсь французький полковник, бачачи мого батька в генеральському мундирі, щоб не виявити йому неповагу, також прип’яв шпагу. Обидва увійшли до корчми, що знаходилася напроти поштового будинку й зажадали окрему кімнату. Коли вони вже залишились на самоті, мій батько звернувся до подорожнього з такими словами:
— Сеньйоре кавалере, панський екіпаж випередив мою карету, намагаючись неодмінно першим прибути до станції. Цей вчинок сам по собі, можливо, і не є виявом зневаги, однак є в ньому щось неприємне для мене, а відтак прошу дати мені пояснення.
Полковник, сильно здивований, усю вину звалив на поштарів і присягнувся, що сам він у це аж ніяк не втручався.
— Сеньйоре кавалере, — перервав його мій батько, — я не вважаю, що це справа аж такої великої ваги, тому готовий обмежитися першою кров’ю.
Сказавши це, він витягнув шпагу.
— Почекай-но, сеньйоре, — сказав француз, — гадаю, що це не мої поштарі випередили ваших, а навпаки, ваші, не бажаючи поспішати, залишилися позаду.
Мій батько ненадовго замислився й сказав полковнику:
— Гадаю, що ти маєш рацію, сеньйоре, і якби ти раніше вказав мені на це, тобто до того, як я витягнув шпагу, то поєдинку, без сумніву, не було б; але зараз ти сам бачиш, сеньйоре, ми дійшли вже до того, що без кровопускання не зможемо розійтися.
Полковник, мабуть, порахував цю причину цілком достатньою і теж добув шпагу. Бій був недовгим. Батько мій, відчувши, що поранений, одразу опустив вістря шпаги й почав вибачатися, що посмів завдати полковнику труду, той же у відповідь запропонував свої послуги, сказав, де його можна знайти в Парижі, після чого сів в екіпаж і поїхав.
Мій батько спочатку не звертав уваги на поранення, але тіло його так було вкрите попередніми ранами, що цей новий удар попав у старий шрам. Укол шпаги полковника розкрив мушкетний постріл, куля від якого ще сиділа в тілі. Цього разу свинець вийшов на поверхню, і лише після двомісячних припарок і перев’язок мої батьки вирушили в дальшу дорогу.
Батько, прибувши до Парижа, одразу поспішив нанести візит маркізу д’Юрфе (так звався полковник, з яким він мав справу). Це був один з найбільш шанованих при дворі людей. Він прийняв мого батька надзвичайно люб’язно й обіцяв представити його міністрові, а також першим французьким вельможам. Батько подякував і попросив представити його тільки герцоґу де Таванну, який у той час був старійшиною маршалів і якого батько хотів як слід розпитати про суд честі, бо завжди дуже високо той суд ставив, часто розповідав про нього в Іспанії як про дуже мудру інституцію і хотів його впровадити в своїй країні. Герцоґ теж був радий моєму батькові й відрекомендував його шевальє де Бельєвру, першому секретарю згаданого суду честі і його референдарію.
Шевальє, який часто навідував мого батька, побачив якось у нього хроніку поєдинків. Ця праця видалася йому настільки унікальною в своєму роді, що він попросив дозволу показати її панам маршалам, які погодилися з думкою свого секретаря і звернулися до мого батька з проханням зробити копію, яка мала би вічно зберігатися в актах суду честі. Це прохання справило батькові надзвичайне задоволення, і він охоче дав дозвіл зробити копію.
Подібні вияви поваги робили перебування мого батька в Парижі надзвичайно приємним; зовсім інакше ставилась до цього моя мати. Вона твердо вирішила не тільки не вчитися говорити французькою, але навіть не слухати, коли говорили тією мовою. Її духівник, Іньїґо Велес, весь час їдуче висміював терпимість ґаліканської церкви, а Ґарсіас Ієрро завершував кожну розмову запевненням, що французи — це боягузи і незґраби.
Нарешті мої батьки покинули Париж і після чотирьох днів подорожі прибули до Буйона. Батько виконав усі необхідні формальності й був введений у володіння маєтком. Дах наших предків віддавна був позбавлений не тільки присутності своїх хазяїв, але й черепиці; дощ лив у кімнаті так само, як і надворі, з тією лиш різницею, що бруківка подвір’я невдовзі висихала, а калюжі в кімнатах весь час збільшувались. Це затоплення домашнього вогнища дуже подобалося моєму батькові, бо нагадувало йому облогу Леріди, коли він провів три тижні, стоячи по пояс у воді.