Позбувшись цих сумнівів, я почав міркувати про події двох попередніх днів. Я був твердо переконаний, що мав справу з жінками з плоті й крові, якесь таємне почуття, сильніше від будь-яких уявлень про могутність злих духів, підтримувало мене в цьому переконанні; однак мене обурювала негарна витівка з перенесенням мене під шибеницю.
Так минали години. Мене почав мучити голод; знаючи, що у в’язницях не бракує хліба й глечиків з водою, я почав шукати ногами, чи не знайду якої поживи. І дійсно, я незабаром домацався до якоїсь півкулі, яка й справді виявилася хлібом. Ішлося тільки про те, яким чином підняти її до рота. Тоді я ліг біля хліба й спробував ухопити його зубами, але він раз за разом вислизав у мене через брак опору; тоді я спромігся приперти його до стіни й, виявивши, що буханець розрізаний посередині надвоє, спромігся його надгризти. Якби не здогадалися розрізати хліб, мені б ніколи не вдалося від нього відкусити. Потім я домацався до глечика, але знову ніяк не міг його нахилити до рота. Власне кажучи, ледь я змочив горло, як уся вода вилилася на землю. Ведучи пошуки далі, я знайшов у кутку оберемок соломи й ліг. Руки мені зв’язали так майстерно, що я не відчував ніякого болю і невдовзі заснув.
День четвертий
Мені здавалося, що я проспав уже кілька годин, коли мене несподівано розбудили. Я побачив, як заходить монах з ордена святого Домініка, а за ним кілька осіб дуже неприємного вигляду. Деякі з них несли смолоскипи, інші — зовсім невідомі мені знаряддя, що служили, певно, для тортур.
Я пригадав собі своє недавнє рішення й збирався ні на йоту від нього не відступати. Я подумав про свого батька; щоправда, його ніколи не катували, але я знав, що під час численних і болючих хірургічних операцій, які він переніс, батько ні разу навіть не скрикнув.
— Я піду за його прикладом, — сказав я собі, — не вимовлю ні слова, навіть не зітхну.
Інквізитор наказав принести собі крісло, сів біля мене, прибрав лагідний і солодкий вигляд і озвався такими словами:
— Дорогий мій і любий сину, подякуй небу, яке привело тебе в цю в’язницю. Але які ти дав для цього підстави? Який гріх вчинив? Висповідайся, в сльозах і покорі шукай заспокоєння на моєму лоні. Ти мовчиш — шкода, сину мій, погано ти робиш, дуже погано. Ми, згідно з нашими правилами, не допитуємо винуватих. Ми залишаємо їм свободу оскаржувати самих себе. Таке визнання, нехай і дещо вимушене, має також свою добру сторону, особливо коли винуватий називає своїх співвинуватців. Ти продовжуєш мовчати? Тим гірше для тебе; бачу, що я сам повинен наставити тебе на вірний шлях. Чи знаєш ти двох африканських принцес, а радше двох негідних чарівниць, двох мерзенних відьом, сущих дияволиць? Мовчиш? — Нехай же введуть тих двох інфант з двору Люцифера.
Тут ввели обох моїх родичок з руками, як і у мене, зв’язаними за спиною, після чого інквізитор говорив далі так:
— Ну, як, сину мій коханий, пізнаєш їх? Продовжуєш мовчати? Любий сину, хай тебе не лякає те, що я тобі скажу. Тобі справлять тут невеликий біль; бачиш ці дві дошки? Тобі вкладуть ноги між ці дошки й прив’яжуть їх мотузами, потім молотом заб’ють тобі між колінами ось такі клинці. Спершу ноги в тебе набрякнуть, потім кров присне з великих пальців, а з інших повідпадають нігті; підошви в тебе полопаються і витече жир, перемішаний із роздушеним м’ясом. Це тебе вже більше болітиме. Ти все ще мовчиш? Маєш рацію, це лиш підготовчі катування. Незважаючи на це, ти усе ж зомлієш, але невдовзі за допомогою цих солей і спиртів прийдеш до тями. Тоді тобі витягнуть клинці й заб’ють оці, більші. Першим ударом тобі розтрощать коліна й кістки, після другого ноги полопаються в тебе повздовж, виприсне мозок з кісток і разом із кров’ю заплямить цю солому. Ти вперто продовжуєш мовчати? Добре, нехай йому стиснуть пальці.
На ці слова кати схопили мене за ноги й поклали між двома дошками.
— Не хочеш говорити? — всуньте клинці!.. Мовчиш? — Підніміть молоти!..
У цю мить почулися численні постріли. Еміна крикнула:
— О Пророку! Ми врятовані! Зото йде нам на поміч.
Зото увійшов з юрбою своїх, викинув за двері катів і прикував інквізитора до залізного кільця, вбитого у в’язничний мур. Потім розв’язав мене й обох мавританок. Як тільки дівчата відчули, що руки в них вільні, вони одразу закинули мені їх за шию. Нас розтягли. Зото наказав мені сідати на коня й рушати вперед, обіцяючи що невдовзі поспішить за мною разом із жінками.
Аванґард, з яким я вирушив, складався з чотирьох вершників. На світанку у відлюдному місці ми поміняли коней; потім пробиралися верхівками й схилами крутих гір.