День шостий
Мене розбудив Зото й сказав, що я сильно проспав і що обід вже готовий. Я швиденько одягнувся й пішов до своїх родичок, які вже чекали в кімнаті-їдальні. Очі їх зупинилися на мені з любощами, дівчата, здавалося, більше зайняті спогадами про минулу ніч, ніж обідом, який їм накрили. Після обіду Зото сів поряд з нами й почав розповідати про свої пригоди:
Мені йшов сьомий рік, коли мій батько зв’язався з бандою Монтальді, і я добре пам’ятаю, як мою матір, мене й двох моїх братів відвели до в’язниці. Це, однак же, було тільки для вигляду, бо мій батько не забував ділитися своїми заробітками зі слугами закону, яких легко було переконати, що ми не маємо з батьком ніяких стосунків. Начальник сбірів під час нашого ув’язнення дбайливо опікувався нами й навіть скоротив нам час арешту.
Мою матір після її виходу на волю з великою шаною привітали сусідки та й усі мешканці цілої дільниці, бо в південній Італії розбійники є такими ж народними героями, як контрабандисти в Іспанії. Частина загальної шани припала також і нам; особливо мене вважали ватажком усіх шибайголів на нашій вулиці.
Між тим Мональді загинув в одному з нападів, і мій батько, ставши ватажком банди, хотів уславитись якимось відчайдушним вчинком Він влаштував засідку по дорозі на Салерно, якою мав проїхати конвой з грішми, висланий віце-королем Сицилїї. Напад вдався, але батько був поранений мушкетною кулею в крижі й не міг більше займатися цим ремеслом. Та мить, коли він прощався з товаришами, була надзвичайно зворушливою. Запевняють, що кілька розбійників розплакалися на повний голос, у що я навряд чи повірив би, якби сам одного разу в житті не плакав гіркими сльозами, убивши свою коханку, про що я ще розповім вам.
Банда без ватажка не могла довго протриматись; кілька чоловік подалися до Тоскани, де їх повісили, решта поєдналися з Теста-Лунга, який тоді в Сицилії починав набирати певного розголосу. Мій батько переплив протоку й подався до Месіни, де попросив притулку в авґустинському монастирі Дель-Монте. Накопичені гроші він передав під опіку монахів, привселюдно покаявся і поселився поблизу паперті. Там вів спокійне життя, йому дозволяли гуляти в монастирських садах і дворах. Монахи годували його супом, по решту страв він посилав до сусідньої корчми; а ще монастирський послушник перев’язував йому рани.
Я здогадуюся, що батько повинен був часто посилати нам гроші, бо вдома в нас був повний достаток. Мати брала участь у всіх карнавальних розвагах, а у великий піст влаштувала нам presepio, тобто шопку з ляльками, цукровими палацами, іграшками й тому подібними дрібничками, в яких жителі неаполітанського королівства намагаються перевершити одні одних. Тітка Лунардо також мала шопку, але значно гіршу від нашої.
Наскільки я пам’ятаю, моя мати була дуже доброю, і ми часто бачили, як вона плакала, думаючи про небезпеки, на які наражений її чоловік; проте невдовзі якийсь наряд чи коштовність, одягнені на злість сестрі чи сусідкам, висушували її сльози. Радість від чудової шопки була останнім задоволенням, яке вона пережила. Не знаю, в який спосіб захворіла вона на запалення легенів і через кілька днів померла.
Після її смерті ми б не знали, що нам тепер робити, якби тюремний наглядач не прийняв нас до себе. Ми пробули в нього кілька днів, потім нас віддали під опіку одному погоничу мулів. Той перевіз нас через Калабрію і на чотирнадцятий день привіз до Месіни. Мій батько вже знав про смерть дружини, нас він прийняв розчулено, сказав нам розстелити наші циновки поряд із його власними й представив монахам, які додали нас до дітей, що прислужували під час меси.
Ми теж почали прислужувати, обрізали ґноти у свічок, запалювали лампи, а весь інший час бешкетували на вулиці, зовсім як у Беневенто. Ми їли суп у монахів, діставали від батька по одному таро на каштани й бублики, з якими йшли гратися в порт і верталися вже пізно вночі. І беручи в цілому, не було на світі щасливіших від нас вуличних шибеників, аж поки випадок, про який я ще й зараз не можу говорити без люті, не визначив усю мою подальшу долю.
Одної неділі, якраз коли мала починатися вечерня, я прибіг під собор з повними кишенями каштанів, які купив для себе й своїх братів, і ділився з ними цими улюбленими ласощами. У цей час до собору під'їхав прегарний екіпаж, запряжений шістьма кіньми, та ще й з двома вільними кіньми тієї ж масті попереду — така собі зайва розкіш, яку я бачив тільки в Сицилії. Відчинилися дверцята, спершу вийшов кавалер-шляхтич, який подав руку гарній дамі, за ними священик і нарешті маленький хлопчик мого віку з гарнесеньким обличчям, одягнений в угорський костюмчик; діти тоді часто їх носили.