Рукопис, знайдений у Сараґосі

Потім я вирушив на площу Севада, де швиденько знайшов дім бакалійника, зате значно важче було дістатися до самого поета. Я заблудився серед зламів даху, гребенів і коминів. Врешті-решт, зупинившись напроти якогось віконечка, я побачив постать значно дивовижнішу, ніж описав мені Бускерос. Аґудес здавався переповненим божественним натхненням і, побачивши мене, звернувся до мене з такими словами:

О смертний, чию чарівну колісницю несуть крилатії коні,
Що топчуть лазурний шифер і черепички червоні,
Гребенів гострі вершини у небі барви сапфіру,
А може, приніс тебе сюди могутній подмух Зефіру?
Що тебе привело до мене?

А я йому відповів:

Я всього лиш неотесаний мурмило,
Приніс Аґудесу в пляшці чорнило.

А на це поет:

О мікстуро чарівна!
Сталевим кольором блиснеш, з пера спливаючи рівно,
І чорнильний горішок, розпущений в золотій Іпокрені,
Перетворить у чорні струмені всілякі думки натхненні.

— Сеньйоре Аґудесе, — сказав я, — ця похвала чорнилу, безсумнівно, справила б задоволення, сеньйору Тінтеро, який його виробляє. Але скажи мені, сеньйоре, чи не міг би ти говорити прозою, котра є саме тим способом вираження, до якого я звик.

— А я, мій друже, — сказав поет, — ніколи до неї не зумію звикнути. Що більше, я взагалі уникаю розмов з людьми — і саме по причині їх простацького й плаского способу вираження. Завжди, перш ніж почати складати вірші, я повинен довший час живити розум виключно поетичними думками й звертатися до самого себе лункими й повними гармонії словами. Якщо думки й слова не є такими самі собою, то вони стають поетичними завдяки способу, який їх одні з одними пов’язує і немовби перетворює в музику душі. Користуючись цим умінням, я створив зовсім новий вид поезії. Аж до цього часу мова поезії обмежувалась невеликою кількістю виразів, які вважалися поетичними. Я ввів у поезію всі слова нашої мови. У віршах, які ти щойно почув, я вжив черепиці, шифер і чорнильний горішок.

— Ти кажеш, що можеш помістити у вірші будь-яке довільне слово; щоправда, ніхто тобі цього не забороняє, але я хотів би знати, чи стають твої вірші завдяки цьому кращими.

— Немає віршів кращих за мої. Мої вірші мають величезну популярність. Я перетворив поезію на універсальний інструмент, особливо поезію описову, яку, так би мовити, я сам же й створив. Вона служить для описування речей, які, власне кажучи, не заслуговують, щоб на них звертати увагу.

— Описуй, сеньйоре Аґудес, описуй на здоров’я; але тим часом скажи, чи написав ти вже сатиру для дона Бускероса?

— Я не пишу сатири під час гарної погоди. Коли настануть грозові дні, коли йтиме дощ, а темні хмари закриють небо, лише тоді прийде час на сатиру.

Коли туга природи, що пригнічує серце,
Запанує над думкою і у віршах озветься,
Сам себе я ненавиджу і найближчих таврую,
Гріхи, вади огидні спогорда ганьблю я;
Пензель свій затоплю в фарби щонайчорніші,
Креслю сміло огидність пороків найгірших.
Та як з’явиться знову золотий ридван Феба
І заллє сяйним блиском чисту синяву неба,
Знов душа моя піснею Бога славити буде,
Знову в небо полине, а бруд світу забуде.

— Остання рима, — додав поет, — може, й не найкраща, але для імпровізації згодиться.

— Запевняю тебе, що я не бачу в цих віршах ніяких недоліків. Що більше, вони дуже повчальні; я скажу дону Бускеросу, що ти пишеш сатири, тільки коли йде дощ. Але як же я доберуся до тебе, прийшовши по сатиру? Сьогодні я увійшов єдиними сходами в цьому домі, які ведуть одразу на дах.