Найбільше мене займали можливості втамувати голод; я бачив у горах кіз, без сумніву, мав там бути й пастух, і неможливо було, щоб він не мав із собою молока й хліба. А ще я розраховував на свою рушницю. Проте нізащо я б не повернувся в Андухар, бо сильно боявся наразитись на глумливі запитання корчмаря. І без будь-яких вагань вирішив продовжити свою подорож.
Коли всі ці думки були вже вичерпані, я не зміг стриматись, щоб не повторити подумки відомої історії про фальшивомонетників і багатьох інших такого ж роду, якими мене заколисували в дитинстві. А ще зринав мені в думках напис, поміщений на шабатурці для милостині. Я не припускав, що то диявол скрутив шию корчмареві, але не міг пояснити собі його сумної смерті.
Ось таким чином минали години серед глухої тиші, як раптом я затремтів від несподіваного відлуння дзвону. Я почув дванадцять ударів, а як відомо, злі духи мають владу лише від півночі до першого співу півнів. Насправді, я мав би бути здивований, бо годинник не бив попередніх годин, і його звук зловісно бринів у моїх вухах. За мить відчинилися двері кімнати, і я побачив, як увійшла чорна постать, але аж ніяк не страшна, бо це була гарна, напівоголена негритянка з двома смолоскипами в руках.
Негритянка підійшла ближче, низько вклонилася мені й промовила такі слова чистою іспанською мовою:
— Сеньйоре кавалере, дві чужоземки, які проводять ніч у цій корчмі, просять, аби ти розділив з ними вечерю. Прошу тебе піти зі мною.
Я поспішив за негритянкою і, пройшовши кількома коридорами, опинився в яскраво освітленій кімнаті, серед якої стояв стіл з трьома приборами, який аж гнувся під японською порцеляною і карафками з гірського кришталю. В глибині кімнати здіймалося пишне ложе. Кілька негритянок дбайливо поралися, доводячи все до ладу, аж раптом розступилися двома шеренгами, і я побачив, що в кімнату входять дві жінки; колір їх шкіри, неначе витканої з троянд і лілей, прегарно контрастував із шкірою їхніх служниць кольору чорного дерева. Обидві молоді жінки трималися за руки. Одягнені вони були досить дивно, так мені принаймні здалося, хоча пізніше, в подальших моїх подорожах, я переконався, що це був звичайний одяг, який носять на берберійських узбережжях. Наряд цей складався, властиво, тільки з сорочки й корсажа. Сорочка у верхній частині була полотняна, а від пояса вниз — з мекінеського газу, тканини, що була б зовсім прозорою, якби широкі шовкові стрічки, що спливали донизу одна біля одної, не заслоняли приваб, що були лиш спокусливішими під цим легким прикриттям. Корсаж без рукавів, щедро обшитий перлами, оздоблений діамантовими застібками, тісно охоплював сніжно-біле лоно, рукави ж від сорочки, теж із газу, були високо підв’язані. Коштовні браслети покривали руки. Ніжки тих незнайомок, ніжки — повторюю, — які мали би бути викривлені й кінчатися пазурами, якби належали злим духам, навпаки, ховали маленькі пальчики в елеґантних східних пантофельках. Діамантові браслети охоплювали їх щиколотки.
Незнайомки підійшли до мене з люб’язними посмішками. Кожна з них — на свій спосіб — була досконалою красунею. Одна була висока, струнка, чарівна, друга ж — ніжна й несмілива. Постава й риси обличчя старшої з першого погляду вражали своєю правильністю. Молодша, пухкенька, мала дещо одкопилені губки, а її примружені очі були прикриті дивовижно довгими віями. Старша промовила до мене бездоганним кастильським діалектом такими словами:
— Сеньйоре кавалере, дякуємо тобі, що ти так люб’язно погодився на цю скромну вечерю. Гадаю, вона тобі придасться.
Слова ці вона вимовила з такою каверзною усмішкою, що я тут же запідозрив, чи то не за її наказом вкрали мого мула з припасами. Але в кожному разі гніватися не було чого, пропажа моя була щедро винагороджена.
Ми сіли до столу, і та сама незнайомка сказала, підсуваючи мені блюдо з японської порцеляни:
— Сеньйоре кавалере, тут маєш олью подриду, приготовану з різних видів м’яса, опріч одного, бо ми є вірними, тобто, говорячи інакше, мусульманками.
— Прекрасна чужоземко, — відповів я, — ти, без сумніву, сказала правду; кому ж більше пристало говорити про вірність? Це релігія сердець щиро закоханих. Однак, перш ніж ви заспокоїте мій голод, може, зробите це з моєю цікавістю й скажете мені, хто ви?
— Пригощайся тим часом, сеньйоре кавалере, — відповіла прекрасна мавританка, — від тебе у нас немає жодних таємниць. Мене звуть Еміна, а мою сестру — Зібельда; живемо ми в Тунісі, але родина наша походить з Ґранади, і деякі наші родичі залишилися в Іспанії, де потайки визнають віру батьків. Тиждень тому ми покинули Туніс і висадились на пустинному березі поблизу Малаги. Потім між Лохою і Антекерою ми перевалили через гори, нарешті дісталися сюди, щоб переодягтися і убезпечитись від пошуків. Як бачиш, сеньйоре, наша подорож є великою таємницею, яку ми ввіряємо твоїй честі.