Нарешті я починав ясніше щось бачити в усьому цьому тумані моїх пригод і тлумачити їх, не припускаючи більше участі нелюдських істот, і тут почув звуки веселої музики, які долинали з-за гори. Музика звучала чимраз ближче, і я побачив юрбу циган, яка рухалась у такт музики, співаючи під супровід бубнів і тулумбасів. Вони стали табором під самою терасою, так що я з усіма подробицями міг розглядати своєрідну вишуканість їх костюмів і табору як такого. Я гадав, що це ті самі цигани-злодії, під чию опіку укрився корчмар з Вента-де-Карденас, як мені про це розповідав пустельник, але вони видалися мені надто доглянутими для шахраїв. Поки я до них приглядався, вони розбивали намети, ставили на вогонь казанки й розвішували колиски з дітьми на гілках оточуючих дерев. Упоравшись з цією підготовкою, вони віддалися задоволенням кочового життя, серед яких на першому місці було байдикування.
Намет ватажка відрізнявся від інших не тільки великою булавою зі срібним руків’ям, устромленою біля входу, але й більшою оздобленістю й багатими торочками, які рідко коли бувають у звичайних циган. Але яке ж було моє здивування, коли на виході з намету я раптом побачив обох своїх родичок у тих привабливих одежах, які в Іспанії називають a la gitana maja[23]. Вони наблизились аж до підніжжя тераси, але, схоже, зовсім не помічали мене. Потім покликали приятельок і почали танцювати поло на відому мелодію:
Якщо прекрасна Еміна і кохана Зібельда закрутили мені голову в мавританських одежах, то їхніми новими костюмами я був захоплений не менше. Я лиш помітив, що цього разу в них на обличчі якась злостива й саркастична посмішка, яка хоч і підходить циганським ворожкам, однак вказувала, що дівчата намагаються влаштувати мені нову капость, з’явившись у цьому новому й несподіваному вигляді.
Замок кабаліста був закритий з усіх боків, ключі були в господаря, тому я не міг зійти до циганок. Однак, пройшовши підземним переходом, який виходив до русла потоку й закінчувався залізними ґратами, я міг побачити їх зблизька й навіть розмовляти з ними. Тому я пішов цим таємним ходом, і незабаром тільки потік відділяв мене від танцюристок. Але це були зовсім не мої кузини. Вигляд їх навіть здався мені дуже звичайним і цілком підходящим для їхнього стану.
Присоромлений своєю помилкою, я без поспіху повернувся на терасу. Знову глянув — і знову цілком виразно пізнав своїх родичок. Мені здалося, що вони також мене пізнали, бо вибухнули голосним сміхом і втекли до наметів.
Я був обурений. «Боже мій! — подумав я. — Чи ж може бути, щоб два такі милі й прекрасні створіння були злостивими духами, які звикли глузувати зі смертних, прибираючи будь-який вигляд, або чарівницями чи, що було б найстрашніше, упирями, яким небо дозволило оживити огидні трупи повішеників з долини Лос-Ерманос?» Я, щоправда, гадав, що зумію собі ці речі витлумачити в якийсь звичайний спосіб, але тепер вже й сам не знав, у що маю вірити.
Поглинутий такими думками, я повернувся в бібліотеку, де знайшов на столі велику книгу, писану ґотичними літерами, під назвою «Цікаві оповідання Гаппеліуса». Книга була розкрита й сторінка наче навмисне загнута на початку розділу, в якому я прочитав таке:
Жив якось в одному французькому місті, що лежить над берегом Рони й зветься Ліон, багатий купець по імені Жак де ла Жак’єр. Той Жак прийняв це прізвище після того, як покинув торгувати й був обраний першим радником, а цю посаду ліонці надають тільки людям заможним і бездоганно чесним. Таким і справді був шанований радник де ла Жак’єр: милосердним для бідних і добродійним для ченців і священиків, які і є справжніми вбогими перед Господом.
24
Коли Пако за руку веде мене танцювати, моє тіло стає м’якеньким, як марципан…