— Ось бачите, той, кого я кликав, недовго примушував на себе чекати. Тож до побачення, і бажаю вам спокійної ночі.
Два приятелі зрозуміли ті слова й покинули його, сміючись і бажаючи йому весело провести час.
Тибальд подав незнайомці руку, а мале негреня, у якого погас ліхтар, крокувало перед ними. Молода жінка спочатку була така збентежена, що ледве трималася на ногах, але незабаром оговталася й сміливіше опиралася на руку супутника. Кілька разів вона спотикалася, тоді стискала його за руку, аби не впасти. Зі свого боку, Тибальд, прагнучи підтримати її, притискав її руку до серця, але щоразу дуже обережно, щоб не сполохати здобич.
Вони так довго йшли разом, що Тибальд нарешті вирішив, що вони заблукали у вуличках Ліона. Проте не жалівся, гадаючи, що в такому разі бідна заблудла приятелька менше комизитиметься. Але все ж прагнучи дізнатися, з ким він має справу, попросив, щоб вона трішки перепочила на кам’яній лавці, яку помітив перед дверима якогось дому. Незнайомка погодилася, і вони разом присіли. Тоді Тибальд ґречно взяв її за руку і з незвичною для нього ґалантністю сказав:
— Прекрасна мандрівна зірко, якщо вже моя зоря так підгадала, що я зустрів тебе цієї ночі, то зроби мені ласку й скажи, хто ти й де живеш.
Молода жінка спершу вагалася, але потім осміліла й сказала так:
Мене звуть Орландина, принаймні так називали мене кілька осіб, які жили разом зі мною в замку Сомбр-Рош у Піренеях. Я не бачила там жодної людської істоти крім моєї дуеньї, яка була глухою, прислужниці, яка так затиналася, що її можна було вважати німою, і старого сліпого сторожа.
У сторожа роботи було не так вже й багато, бо лише раз на рік він відчиняв ворота, та й то тільки одному-єдиному панові, який приходив до нас, аби полоскотати мене під підборіддям і поговорити з моєю дуеньєю біскайською говіркою, якої я зовсім не розуміла. На щастя, я вже вміла говорити, коли мене замкнули в замку Сомбр-Рош, інакше б так ніколи й не навчилася з двома товаришками мого ув’язнення. Щодо сліпого сторожа, то я бачила його тільки тоді, коли він подавав нам обід через єдине наше заґратоване віконечко. Щоправда, моя глуха дуенья часом кричала мені над вухом якісь моральні повчання, але я з того розуміла стільки, наче сама була глухою, бо вона говорила мені про шлюбні обов’язки, ніколи не пояснюючи, що то таке шлюб. Не раз правила мені й про інші речі, але ніколи не давала жодного пояснення. Часто й прислужниця-недоріка намагалася розповісти мені якусь історію, в забавності якої запевняла мене, але не будучи в стані дійти до другого речення, обривала й перше й ішла геть, белькочучи виправдання, які йшли їй так само важко, як і сама історія.
Я вже сказала, що ми мали тільки одне вікно, яке виходило на замкове подвір’я; всі інші відкривалися на друге подвір’я, засаджене кількома деревами, що мали являти собою сад, єдиний вихід з якого вів у мою кімнату. Я доглядала там якісь квіти, і це були всі мої розваги. Ні, я помилилася, я мала ще одну, таку ж невинну забаву. Це було велике дзеркало, в якому я розглядала себе кожного ранку, як тільки вставала з ліжка. Моя дуенья, роздягнена, також приходила розглядати себе, і я гралася порівнянням її постаті з моєю. Цій забаві я віддавалася також перед сном, коли дуенья вже міцно спала. Часом я уявляла собі, що бачу в дзеркалі товаришку свого віку, яка відповідає на мої рухи й поділяє мої почуття. Чим більше я піддавалася омані, тим більше ця гра мене розважала.
Я вже сказала тобі про певного пана, який раз на рік приїздив до замку, лоскотав мене під підборіддям і розмовляв біскайською говіркою з моєю дуеньєю. Одного дня цей пан, замість того, щоб полоскотати, узяв мене за руку й відвів у карету, в якій замкнув мене з моєю дуеньєю. Я сміливо кажу, що він замкнув нас, бо світло доходило тільки згори.
Вийшли ми з неї на третій день, а радше на третю ніч, бо було вже вельми темно, коли ми зупинилися, завершивши подорож. Якийсь незнайомець відімкнув дверцята карети й сказав:
— Ви зараз на площі Белькур, біля входу на вулицю Сен-Рамон, а той будинок на розі належить раднику де ла Жак’єру. Куди ви хочете, щоб вас тепер відвезли?
— Накажи в’їхати в перші ворота за будинком радника, — відповіла моя дуенья.
Тут Тибальд став дуже уважним, бо він і справді мав сусідом певного дворянина, який звався де Сомбр-Рош і вважався надзвичайно ревнивим. Він неодноразово хвалився Тибальду, що покаже йому, як можна мати вірну дружину; казав, що виховує в своєму замку привабливу дівчину, з якою він одружиться, щоб підтвердити істинність свого твердження. Але молодий Тибальд зовсім не знав, що дівчина в цей час знаходиться в Ліоні, і дуже тішився, що вона попалася йому в руки. Тим часом Орландина продовжувала: