Я запевнив прекрасних мандрівниць, що з мого боку їм нема чого боятися, і приступив до почастунку, щоправда, з деякою жадібністю, але усе ж і з певною вимушеною елегантністю, про яку ніколи не забуває молодий чоловік, коли сам один перебуває в товаристві жінок.
Коли помітили, що я вже заспокоїв перший голод і приступаю до того, що в Іспанії називають «los dulces»[2], прекрасна Еміна веліла мавританкам показати, як у них на батьківщині танцюють. Вони це зробили з такою жвавістю, яка навіть дещо переходила в розпусність. Я б, мабуть, ніколи не зміг покласти край тим танцям, якби не запитав прекрасних незнайомок, чи й вони теж часом віддаються цій забаві. Замість відповіді вони підвелися й звеліли подати їм кастаньєти. Їх танець нагадував болеро, що походить з Мурсії, і фофу, яку танцюють в Альґарві. Ті, котрі бували в тих землях, легко можуть його собі уявити, однак ніколи не зуміють зрозуміти тієї краси, якої додавали йому приваби двох африканок, прикритих прозорими шатами, що спливали по чудових тілах.
Якийсь час я спокійно розглядав урочих танцюристок, але врешті-решт їх щораз різкіші рухи, запаморочливі звуки мавританської музики, почуття, розпалені щедрою вечерею — усе це разом мимоволі охопило мене якимось не знаним досі безумством. Я, власне кажучи, вже не розбирав, чи то жінки, чи якісь підступні примари. Я не смів на них глянути, не хотів нічого бачити, закрив руками очі й у ту ж мить відчув, що трачу притомність.
Обидві сестри наблизились до мене й узяли мене за руки. Еміна турботливо розпитувала, як я почуваюся; я заспокоїв її. Зібельда тим часом виясняла, що це за медальйон у мене на грудях — мабуть, портрет коханої?
— Це скарб, — відповів я, — отриманий від матері; я пообіцяв їй ніколи не знімати його. Там міститься шматочок справжнього животворящого хреста.
Від цих слів Зібельда зблідла й відсахнулася.
— Ти стривожена, — продовжував я, — а то ж тільки злі духи бояться хреста.
Еміна відповіла замість сестри:
— Сеньйоре кавалере, ти знаєш, що ми мусульманки, і не повинен дивуватися прикрості, яку мимовільно справив моїй сестрі. Я визнаю, що відчула те саме; нам шкода, що найближчий наш родич визнає віру Христа. Ці слова дивують тебе — але ж твоя мати походить з роду Ґомелесів. Ми також належимо до цієї родини, яка родовід свій веде від Абенсерраґів… — але присядьмо на цю канапу, і я розповім тобі більше.
Негритянки вийшли з кімнати. Еміна підсіла до мене в куточку канапи й, підгорнувши під себе ноги, влаштувалася біля мене. Зібельда лягла з другого боку, оперлася на мою подушку, і ми були так близенько одне до одного, що наші подихи змішувались. Еміна, схоже, на хвильку замислилась, а потім, кинувши на мене переповнений почуттями погляд, узяла мене за руку й почала такими словами:
— Я зовсім не хочу приховувати від тебе, дорогий Альфонсе, що привів нас сюди зовсім не випадок. Ми тут чекали на тебе, і якби ти, злякавшись, обрав іншу дорогу, то назавжди втратив би нашу повагу.
— Не улещуй мене, прекрасна Еміно, — відповів я. — Я не розумію, чому тебе так цікавить моя відвага.
— Твоя особа дуже цікавить нас, — продовжувала мавританка, — але, можливо, це тебе менше тішитиме, якщо дізнаєшся, що ти перший чоловік, якого ми зустріли в житті. Тебе дивують мої слова, і ти, схоже, засумнівався навіть у їх правдивості. Я обіцяла розповісти тобі історію наших предків, але буде, мабуть, краще, якщо почну від нашої власної.
Нашим батьком є Газир Ґомелес, дядько по матері дея, який править сьогодні в Тунісі. Ми не мали брата, ми ніколи не знали батька, а оскільки від наймолодших років були замкнені в стінах сералю, то й не мали найменшого навіть уявлення про людей вашої статі. Проте природа обдарувала нас несказанною схильністю до кохання, і за браком будь-кого іншого ми покохали одна одну. Ця симпатія виникла у нас від найперших дитячих років. Ми гірко плакали, коли нас хотіли хоча б на хвилинку розлучити. Коли одну з нас сварили, друга обливалася слізьми. Вдень ми гралися за одним столиком, а вночі ділили одне ліжко.