Выбрать главу

— Що ти маєш на увазі, говорячи про кохання в дзеркалі?

— Ні… нічого, — перервала мене Ребека, — коли-небудь ти про це дізнаєшся. А зараз я прощаюся, до побачення!

Ізраїльтянка пішла, дуже схвильована, я ж мимоволі подумав, що вона з трудом зможе бути вірною двом неземним близнятам, яким була призначена в дружини, як мені про це розповідав її брат.

Я вийшов на терасу; цигани вже далеко відійшли від замку. Я узяв книжку з бібліотеки, але не зміг довго читати. Не міг зосередитись, а голова моя була зайнята чимось іншим. Нарешті нас покликали до столу. Розмова, як завжди, точилася про духів, привидів і упирів. Наш господар говорив нам, що древні мали про них плутані уявлення і знали їх під назвою емпуз, ларв і ламій, але що давні кабалісти були такими ж розумними, як сьогоднішні, хоча й відомі були виключно як філософи — разом із багатьма людьми, які не мали ніякого уявлення про містичні науки. Пустельник згадав про Симона Чудотворця, але Уседа твердив, що слави найвидатнішого кабаліста тих часів заслуговує Аполлоній Тіанський, оскільки він домігся нечуваної влади над усім демонічним світом. Сказавши це, він пішов відшукати Філострата, виданого в 1608 році Морелем, кинув погляд на грецький текст і без найменших запинок став чистою іспанською мовою читати наступне:

Історія Меніппа-лікійця

Жив якось у Коринфі двадцятип’ятирічний дотепний і вродливий лікієць по імені Меніпп. У місті розповідали, що його кохає якась багата й гарна чужоземка, з якою він познайомився випадково. Він зустрів її на дорозі, що вела в Кенхрею; незнайомка мило підійшла до нього й сказала:

— О Меніппе, я вже давно тебе кохаю; я фінікіянка й живу в кінці найближчого передмістя Коринфа. Якщо ти захочеш прийти до мене, то почуєш мій спів і вип’єш вина, якого ти ще ніколи в житті не куштував. Тобі не потрібно боятися ніяких суперників, і ти переконаєшся в моїй вірності, так само як я переконана в твоїй порядності.

Молодик, хоча й стриманий від природи, не зміг опиратися таким солодким словам, промовленим кораловими устами, і всією душею прив’язався до нової коханки.

Коли Аполлоній уперше побачив Меніппа, то почав приглядатися до нього, як різьбяр, який хотів би вирізьбити його погруддя; потім сказав йому:

— Гарний юначе, ти пестиш змію, яка оточує тебе зрадливими кільцями.

Меніппа здивували ці дуже незвичайні слова, але Аполлоній за мить додав:

— Тебе кохає жінка, яка не може стати твоєю дружиною. Ти гадаєш, вона тебе справді кохає?

— Безсумнівно, — відповів молодий чоловік, — я впевнений у її коханні.

— І одружишся з нею? — запитав Аполлоній.

— А чому ж я не мав би одружитися з жінкою, яку так шалено кохаю?

— Коли будуть заручини?

— Можливо, завтра, — відповів молодий чоловік.

Аполлоній запам’ятав час бенкету, і коли гості вже зібралися, увійшов до кімнати зі словами:

— А де ж прекрасна господиня цієї учти?

— Вона тут, недалеко, — відповів Меніпп, після чого встав, дещо зарум’янившись.

Аполлоній же продовжував:

— Оце золото, срібло й оздоби цієї кімнати кому належать? Тобі чи цій жінці?

— Цій жінці, — відповів Меніпп. — У мене крім мого філософського плаща нічого більше немає.

Тоді Аполлоній звернувся до гостей:

— Чи бачили ви колись сади Тантала, які є, а разом з тим їх немає.

— Ми бачили їх у Гомера, — відповіли вони, — бо самі ми не спускалися до пекла.

Тоді Аполлоній сказав їм:

— Усе, що ви тут бачите, схоже на ті сади. Усе це чистісінька омана, а не реальність. І щоб переконати вас у правді моїх слів, скажу, що ця жінка є однією з емпуз, відомих серед загалу як ларви чи ламії. Ці відьми прагнуть не так любовних насолод, як людського м’яса, і спокусами розкоші приваблюють тих, кого хочуть пожерти.

— Міг би нам і щось розумнішого сказати, — перервала його уявна фінікіянка і, розпалена гнівом, почала наговорювати на філософів і називати їх шаленцями. Але тут Аполлоній вимовив кілька слів, і раптом зник золотий і срібний посуд, зникли оздоби кімнати. Моментально пропали й усі слуги. Тоді емпуза вдала, що плаче, й благала Аполлонія, щоб перестав її мучити, однак той, зовсім не зважаючи на її прохання, напирав на неї дедалі сильніше, так що вона нарешті визнала, що не жаліла ніяких розкошів для Меніппа, аби потім його пожерти, і що найбільше смакують їй молоді люди, кров яких додає їй здоров’я.