Щодо мене, то я незабаром перестав верещати, бо чорнило, якого я перепив, мене теж позбавило притомності. До тями я прийшов лише після довгої хвороби, і минуло багато часу, поки я цілком одужав. Покращенню мого стану найбільше посприяла звістка, яку мені переказала тітка і яка справила мені таку радість, що знову боялися, аби я не зійшов з розуму. Ми мали невдовзі покинути Мадрид і виїхати на постійне проживання до Бурґоса. Щоправда, невимовна радість, яку я відчував, думаючи про цю подорож, дещо зменшилася, коли тітка запитала мене, чи хочу я сидіти з нею разом у її кареті, чи подорожувати окремо у власній лектиці.
— Ні одне, ні друге, — відповів я з надзвичайним запалом, — я не баба і не хочу подорожувати інакше, ніж на баскому коні або принаймні на мулі, з добрим сеґовійським карабіном біля сідла, парою пістолетів за поясом і довгою шпагою. Я поїду тільки за цієї єдиної умови, і ти, тітонько, повинна для власної користі забезпечити мене цими речами, бо твій захист — це відтепер мій найсвятіший обов’язок.
Я наговорив ще багато подібних дурниць, які здавалися мені найрозумнішими в світі і які насправді лиш смішили, коли їх чули з вуст одинадцятирічного хлопця.
Підготовка до від’їзду дала мені можливість продемонструвати надзвичайну рухливість. Я входив, виходив, бігав, наказував, в усе встрявав, бо й справді мусив багато чого зробити, оскільки моя тітка, виїжджаючи назавжди до Бурґоса, забирала все своє рухоме майно. Нарешті настав щасливий день виїзду. Наш багаж ми вислали через Аранду, а самі вирушили через Вальядолід.
Тітка, яка спочатку хотіла подорожувати в кареті, бачачи, що я вирішив неодмінно їхати на мулі, пішла за моїм прикладом. Замість сідла їй влаштували маленьке крісло зі зручним сидінням і прикрили його парасолем. Перед нею ішов озброєний погонич мулів з метою усунення будь-яких небезпек. Решта нашого каравану, що складалася з дванадцяти мулів, виглядала чудово; я ж, вважаючи себе його начальником, часом їхав попереду, часом позаду, завжди зі зброєю в руці, особливо ж на поворотах і в інших підозрілих місцях.
Легко здогадатися, що мені так і не трапилася нагода продемонструвати мою хоробрість і що ми щасливо приїхали до Алабахос, де зустріли ще два каравани, такі ж численні, як і наш. Тварини стояли біля ясел, подорожні ж містилися з протилежного боку стайні, в кухні, яку відділяли від мулів дві камінні східці. Майже всі корчми в Іспанії були тоді так влаштовані. Весь дім складався з одного довгого приміщення, кращу половину якого займали мули, скромнішу ж — подорожуючі. Незважаючи на це, всі були веселими. Погонич мулів, чистячи їх скреблом, пускав бісиків господині, яка відповідала йому зі жвавістю, властивою її статі й професії, поки господар принаймні на хвильку своєю повагою не переривав тих залицянь. Слуги наповнювали дім стукотом кастаньєт і танцювали під хрипку пісню козячого пастуха. Подорожні знайомилися й запрошували одні одних на вечерю, потім усі підсувалися до вогню, кожен розповідав, хто він, звідки приїхав, а часом додавав усю історію свого життя. Добрі то були часи. Сьогодні заїжджі доми значно зручніші, але шумне й товариське життя, яке тоді вели в подорожі, мало свої приваби, яких я не вмію описати. Скажу лиш, що того дня я був такий щасливий, що вирішив усе життя подорожувати і, як бачиш, досі щиро виконую своє рішення.
Тим часом певна обставина ще більше утвердила мене в цих намірах. Після вечері, коли всі подорожуючі зібралися біля вогню і кожен з них щось розповів про землі, в яких він побував, один з них, який до цього весь час мовчав, промовив:
— Усі пригоди, які ви пережили в своїх подорожах, заслуговують на увагу й пам’ять; щодо мене, то я був би радий, щоб зі мною не сталося нічого гіршого, але, потрапивши в Калабрію, я пережив пригоду таку дивну, незвичайну й водночас страшну, що досі не можу про неї забути. Цей спогад так пригнічує мене, так отруює всі мої задоволення, що я й справді часто дивуюся, як цей смуток ще й досі не позбавив мене розуму.
Такий початок розпалив цікавість усіх слухачів. Ми почали просити його, щоб він полегшив свій тягар розповіддю про такі незвичайні події. Подорожній довго вагався, не знаючи, що має робити, і нарешті почав так: