Це щонайсильніше почуття немовби зростало разом з нами і ще більше посилилося внаслідок одного випадку, про який я тобі розповім. Мені тоді було шістнадцять років, а моїй сестрі чотирнадцять. Ми вже давно помітили, що наша мати ретельно ховає від нас деякі книжки. Спочатку ми мало на це звертали уваги, бо нам і без того набридли книжки, по яких нас учили читати, але з віком прийшла до нас цікавість. Дочекавшись хвилинки, коли заборонена шафа була відкрита, ми схопили невеличку книжечку, де розповідалося про любощі Меджнуна і Лейли, перекладену з перської Бен-Омаром. Цей захопливий твір, який так барвисто змальовував насолоди кохання, розпалив наші молоді голови. Ми не могли зрозуміти цих насолод, не бачивши ніколи людей вашої статі, але повторювали нові для нас вирази. Ми розмовляли мовою закоханих, аж нарешті почали прагнути кохатися у їх спосіб. Я взяла на себе роль Меджнуна, моя сестра — Лейли. Спершу я освідчилась їй у моїй пристрасті, укладаючи квіти в букеті (це один зі способів взаємного порозуміння, вживаний у цілій Азії), потім кидала їй повні жаги погляди, падала перед нею на коліна, цілувала сліди її ніг, заклинала вітерець, аби ніс до неї мої скарги, і хотіла його розпалити гарячими зітханнями.
Зібельда, згідно із настановами вчителя, призначила мені побачення. Я падала до її колін, цілувала їй руки, обливала слізьми її ноги. Моя коханка спершу злегка опиралася, проте за хвильку дозволяла мені вкрасти кілька поцілунків, а врешті-решт повністю розділяла мої бурхливі почуття. Душі наші немовби зливалися докупи, і більшого щастя ми не знали.
Я не пам’ятаю, як довго нас забавляли ці пристрасні сцени, однак незабаром нестримність наших почуттів великою мірою пригасла. Ми відчули охоту до деяких наук, особливо ж до наук про рослини, властивості яких ми пізнавали з праць знаменитого Аверроеса. Моя мати, переконана, що не можна достатнім чином озброїтися проти нудьги сералю, любо дивилася на наші заняття і, прагнучи полегшити нам навчання, звеліла привезти з Мекки святу жінку, яку звали Хазарета, тобто найсвятіша зі святих. Хазарета навчала нас законів Пророка і викладала нам науки тією чистою і мелодійною мовою, якою сьогодні говорять тільки нащадки корейшитів. Ми не могли досита наслухатись її і незабаром знали напам’ять мало не весь Коран. Потім мати розповіла нам історію нашого роду й допустила нас до найрізноманітніших рукописів, одні з яких були написані арабською, інші ж — іспанською мовами.
Дорогий Альфонсе, ти не повіриш, якою гидкою стала для нас ваша релігія, як ми зненавиділи її служителів. Зате, з іншого боку, доля й нещастя роду, кров якого плине в наших жилах, надзвичайно цікавили нас. То ми захоплювалися Саїдом Ґомелесом, який зазнавав мук у в’язницях інквізиції, а то його племінником Леїссом, який довго жив у горах диким життям, що мало відрізнялося від життя хижих звірів. Такі описи пробудили в нас захоплення чоловіками, ми хотіли їх бачити й часто виходили на садову терасу, щоби хоч здалеку подивитися на моряків на озері Ґоллета чи на правовірних, що поспішали до купальні Хамам-Неф. І хоча ми не забували уроків закоханого Меджнуна, але відтоді ніколи більше їх не повторювали. Я навіть гадала, що в моєму почутті до сестри зовсім вже згасла пристрасть, як раптом новий випадок переконав мене, що я помилялася.
Якось наша мати привела до нас принцесу з Тафілету, жінку похилого віку. Ми прийняли її якомога краще. Після відвідин мати сповістила мені, що принцеса просить моєї руки для свого сина, а сестра моя призначена в дружини одному з Ґомелесів. Ця звістка вразила нас наче громом. Спершу ми не могли вимовити жодного слова, пізніше лихо розлучення так виразно постало перед нами, що ми запали в найглибший відчай. Ми видирали собі волосся, і весь сераль був переповнений нашими криками. Нарешті, коли ознаки наших душевних страждань почали переходити в шаленство, наша мати, перелякавшись, обіцяла не примушувати нас і присяглася, що ми або залишимося в дівоцтві, або вийдемо заміж за одного й того ж чоловіка. Ці обіцянки трохи нас заспокоїли.
Невдовзі після того мати прийшла повідомити нас, що говорила з главою нашого роду, і той дозволив, щоб нас видали за одного чоловіка, якщо він походитиме з роду Ґомелесів.
Ми нічого не сказали на це, але думка, щоб мати одного чоловіка, з кожним днем усе більше приваблювала нас. До того часу ми не бачили ані старих, ані молодих чоловіків, хіба що дуже здалеку; але оскільки молоді жінки здавалися нам приємнішими від старих, то ми прагнули, щоб наш чоловік так само був молодим. Ми сподівалися, що він зуміє розтлумачити нам деякі фраґменти з книжки Бен-Омара, яких ми самі не могли зрозуміти.